Читаем Втрачений символ полностью

Маючи карт-бланш на слідчі дії в усіх справах національної безпеки, ВБ, звісно, мав довгі і дужі руки. Андерсон ніяк не міг збагнути, чому цей відділ зацікавився інцидентом в Капітолії і як вони так швидко про нього дізналися. Подейкують, що відділ безпеки ЦРУ скрізь має свої очі та вуха. Андерсон знав, що трансляція з відеокамер спостереження в Капітолії здійснювалася напряму до ВБ, і хоча інцидент, що трапився, не входив до компетенції відділу безпеки, час, коли було зроблено цей телефонний дзвінок, видався Андерсону аж надто слушним, щоб стосуватися чогось іншого, окрім відрізаної руки.

— Шефе! — Охоронець протягував йому телефон, наче розпечену картоплину. — Вам слід негайно відповісти на цей дзвінок. Це... — Він замовк і тихо, самими губами, проказав два склади: — СА-ТО.

Андерсон невдоволено зиркнув на підлеглого. «Мабуть, цей охоронець жартує». Він відчув, як у нього спітніли долоні. Невже цим займається особисто Сато?

Усемогутній володар відділу безпеки — директор Інуе Сато — легенда в розвідувальних колах. Народившись за огорожею табору для інтернованих японців у Манзанарі, що в штаті Каліфорнія, створеному після нападу на Перл-Харбор, Сато, загартованому вцілілому свідку катастрофи, ніколи не вдавалося забути про жахіття війни та трагічні наслідки неефективності військової розвідки. А тепер, піднявшись на одну з найтаємніших та найпотужніших посад у системі розвідувальних служб Сполучених Штатів, у Сато була можливість проявити себе безкомпромісним патріотом та лютим ворогом кожного, хто наважувався висловити незгоду. Мало хто знав Сато в обличчя, зате всі боялися. Директор відділу безпеки борознив глибокі води ЦРУ, як той потворний змій Левіафан, що виринав на поверхню тільки для того, щоб вхопити здобич.

Андерсон лише одного разу зустрічався із Сато тет-а-тет. І спогаду про оті холодні чорні очі було достатньо, щоб зараз дякувати Богу за те, що йому доведеться розмовляти із всемогутнім директором по телефону, а не особисто.

Андерсон взяв телефон.

— Директоре Сато, — мовив він так приязно, як тільки міг. — Це шеф безпеки Андерсон. Чим можу...

— У вашій будівлі перебуває чоловік, з яким мені хотілося б поговорити негайно. — Голос директора ВБ неможливо було сплутати з будь-яким іншим — схожий на звук, що видає шматок гравію, якщо ним шкрябати по шкільній дошці. Операція з видалення ракової пухлини з горла залишила Сато у спадок інтонацію, що жахала і паралізувала співрозмовника. А на додаток до інтонації залишився ще й відразливий шрам на шиї. — Знайдіть мені цього чоловіка негайно.

«І це все?» — подумав Андерсон, раптом відчувши надію, що цей телефонний дзвінок міг бути звичайною випадковістю.

— А кого вам треба?

— Його звуть Роберт Ленґдон. Наскільки мені відомо, він зараз перебуває у вашій будівлі.

«Ленґдон? — Прізвище здалося Андерсону невиразно знайомим, але він не зміг відразу пригадати, де саме воно йому трапилося. — Цікаво, чи знає Сато про руку», — подумалося йому.

— Наразі я у ротонді, — відповів шеф капітолійської безпеки, — але у нас тут багатенько туристів... зачекайте, зараз дізнаюся. — Він опустив телефон і гукнув до групи відвідувачів. — Люди, серед вас є хто-небудь на ім'я Ленґдон?

Після нетривалої паузи з натовпу почувся низький голос.

— Так. Роберт Ленґдон — це я.

«Сато знає все». — Андерсон став навшпиньки і підвів голову, щоб побачити, хто це озвався.

Від групи відходив той самий чоловік, який раніше намагався з ним поговорити. Він видавався зніченим, приголомшеним і... дещо знайомим.

Андерсон підніс телефон до рота.

— Так, містер Ленґдон тут.

— Дайте йому телефон, — хрипко сказав директор відділу безпеки.

Андерсон з полегшенням зітхнув: «Краще його, аніж мене».

— Зачекайте хвилинку. — І показав рукою Ленґдонові підійти.

Коли той наближався, Андерсон раптом пригадав, чому це прізвище здалося йому знайомим. «Та я ж нещодавно читав статтю про цього чолов'ягу. Що він, в біса, тут робить?»

Попри височенний зріст Ленґдона та атлетичну статуру, Андерсон не побачив у ньому нічого жорсткого та «крутого» — як можна було очікувати від чоловіка, що пережив вибух у Ватикані та погоню в Парижі.

«Невже цей дивак так і тікав від паризької поліції — в оцих мокасинах, схожих на кімнатні капці?»

Андерсону він здався типом, якого скоріше можна зустріти десь у затишному куточку престижного університету з томиком Достоєвського в руках.

— Містере Ленґдон, — звернувся Андерсон, виходячи професорові назустріч. — Я — начальник поліції Андерсон. Відповідаю тут за безпеку. Вам телефонують.

— Мені? — У блакитних очах Ленґдона з'явився розгублений та занепокоєний вираз.

Андерсон подав йому телефон.

— Це з відділу безпеки ЦРУ.

— Ніколи не чув про такий.

— Зате вони про вас чули, — зловісно посміхнувся Андерсон.

Ленґдон підніс телефон до вуха.

— Слухаю.

— Роберт Ленґдон? — голос директора Сато заскрипів у маленькому динаміку так гучно, що його чув і Андерсон.

— Так, це я, — відповів Ленґдон.

Шеф поліції підійшов ближче, щоб краще розчути слова Сато.