Читаем Страта голодом полностью

В інших тіла поспухали, що свідчило про останню стадію голоду, їхні обличчя, руки, ноги й животи нагадували поверхні гнучких м'ячиків. Шкіра в них скоро починала тріскати й репатись, унаслідок чого тіла швидко розкладалися.

Потепління викинуло на люди нову хвилю жебраків. Кожен, хто ще був при силі ворушитись, виходив з домівки і рушав у мандри – шукати їжу. Старі й молоді, переважно жінки та діти, спроквола чалапали від хати до хати, ледве переставляючи ноги, обмотані різним ганчір'ям. Вони благали чогось їстівного: картоплину, шматок хліба чи бодай зернятко! – хоч одне-однісіньке! На початку голоду – я пам'ятаю – ці знеможені люди підходили до порога і просили, часто з плачем, яких-небудь залишків їжі. Коли їм відмовляли, вони чемно вибачалися і йшли собі геть, почуваючи себе ніяково за те, що потурбували нас.

Але цієї весни жебраки були зовсім інакшими. Ці доведені до розпуки люди, приголомшені жорстокістю, несправедливістю та голодом, вже не виглядали на скромних і звичайних селян, як давніше. Страх перед видимою голодною смертю був такий великий, що вони втратили останні рештки самовладання і перетворилися на диких голодних звірів у пошуках здобичі. Вони вже не розрізняли друга від ворога і готові були навіть на вбивство заради недогризка. Вбрання їхнє вже давно зносилося на лахміття, та й самі вони були зморені й знесилені докраю, так що ледь на ногах трималися.

Інші ж підступали до кого-небудь з витріщеними переляканими очима і простягнутими руками, але вже не просили вголос: їм уже й голосу бракло, – вони тільки схлипували. Часто їхні важкі сльози змішувалися з сукровицею, що цідилася з потрісканих розпухлих щік. Вони могли хіба що пошепки жебрати шкориночки хліба.

Ще іншою ознакою близької смерти від голоду були воші, ті маленькі, пласкі й безкрилі паразити, постійні супутники нещасних і знедолених. Напівживі від недоїдання люди вже неспроможні були охайно себе тримати, вони не мали сили носити воду, а тим більше гріти її, щоб скупатися чи перепрати одіж і постіль. А як хто ще був трохи при силі, міг дещо попрати, але не так як слід, бо ж люди не мали мила. Вже кілька років ніхто в селі і змилків на очі не бачив. Та навіть якби й було мило, ми не могли б його купити. По-перше, ми не мали грошей; а по-друге, нам же було заборонено купувати будь-що в крамницях як таким, що не виконали накладеного на нас пляну хлібоздачі. Через це ми всі були брудні й завошивлені.

Коли в людини, що конає з голоду, з наближенням смерти починають холонути руки й ноги, тоді воші перелазять до тепліших місць, тобто до очних ям, до вух, до кутиків уст і в ніздрі. Як таке ставалося, то це вже була несхибна ознака, що стражданням нещасного голодняка ось-ось надійде кінець.

А одним з найболючіших моїх переживань у той час було дивитися на муки дітей, і їхні жалісні личка, висхлі або розпухлі, политі слізьми, назавжди залишаться в моїй пам'яті.

Вони не могли зрозуміти, чому їм не дають ані скибочки хліба або чогось іншого попоїсти. Для них незбагненно було, що це воно коїться в їхньому маленькому світі. Як я згадаю про них, то ще й нині мене проймає жах. Бог мені свідок, що ось і зараз, пишучи ці рядки, я не можу втриматись від сліз.

У нас по сусідству небагато дітей пережило ту страшну зиму, але ті, що таки вижили, поробились як скелети, і вже й плакати не мали сили. Голови на їхніх маленьких тонких шийках виглядали як здорові гарбузи. Кістляві ручки й ніжки витикались патичками з їхніх тулубів. Животики в них були роздуті понад міру, а зі статевих органів увесь час сочилася рідина. Їхні дитячі личка здавалися передчасно постарілими й перекошеними. Ці створіннячка нагадували людей похилого віку, такі були зморшкуваті, байдужі до всього і страх які смутні. На цій стадії голодування вони повсякчас лишалися в стані отупіння, притаманному тим, хто терпить від крайнього голоду. Сама природа, здавалося, ввійшла в змову з комуністичним режимом, щоб додати останнього штришка патосу й жаху до тих мук, які діти вже витерпіли досі. У декотрих дітей почало рости волосся на обличчі, особливо на чолі та скронях. Я бачив кількох таких, і вони мені здавалися вкрай дивними, наче істоти з іншої плянети, і справляли враження безпорадности й приречености.

Часто голод підкошував цілу родину. Першими помирали дорослі, полишаючи дітей самих у холодній хаті, напівголих і голодних, боротися за своє виживання. Можна собі уявити, яка доля чекала на таких безпомічних дітей: ці вбого одягнені сироти з ногами у шматті поповнювали лави жебраків. Спотикаючись у снігових заметах, вони брели спершу до найближчих сусідів – лише задля того, щоб переконатись, що там теж тільки мертві. Тоді шкутильгали до іншої хати, а там ще до іншої далі. Співчутливі сусіди, що якось ще тримались при житті, залишали по одному чи двійку дітей у себе, але що з того, коли вони мусили ставати свідками їхнього повільного вмирання.