Читаем Страта голодом полностью

Дорога наша проходила повз Антонову хату на пагорбі, де кілька тижнів тому ми шукали нашого приятеля Івана. Коли ми підійшли ближче, то почули, на свій подив, чиїсь гучні голоси. Довкіл Антонової хати щось діялося: якісь люди чогось там шукали. Ми не могли стриматись, щоб не стати й не подивитись, яка там перечепа, і відкрили, що це якраз виконувала свою функцію хлібозаготівельна комісія. Тисячник села, «товариш Лівшиць», особисто керував обшуком і конфіскацією. Він стояв перед хатою, час від часу викрикуючи свої розпорядження. Кілька членів комісії перекопували заступами землю коло хати. Інші метушилися в хаті й у повітці.

Хоч воно виглядало на цілковите безглуздя, але все таки хлібозаготівельна комісія в нашому селі і далі вишукувала приховані харчі, дарма що на всі боки лютував масовий голодомор. Комісійники й далі ходили від хати до хати, надто ж припильновуючи ті садиби, де ще показувались якісь ознаки життя. Вони все так само домагалися виконання пляну хлібоздачі або просто перетрушували в селян комори й засіки, не дбаючи бодай за те, щоб запитати в господарів дозволу. Як ото завелося, так і далі ми були змушені й зобов'язані відвідувати збори й вислуховувати пропаґандистів, агітаторів та інших партійних уповноважених, що безнастанно вдовбували нам у голови величезне значення хлібозаготівель для держави або роз'яснювали, яку позицію займають партія та уряд щодо різних справ і подій чи які нові декрети з'явилися в країні. Звісно, на збори приходило дуже мало осіб, адже більшість з нас уже вигибла від голоду. А які ще жили, вже не мали фізичної сили вийти з хати.

Але завдяки цим зборам ті з нас, які могли ще на них ходити, дізнались, що десь у січні Центральний Комітет ВКП(б), звинувативши Україну в навмисному саботуванні пляну хлібозаготівель, прислав сюди як свого червоного губернатора Постишева – садистично жорстокого московського шовініста. Його призначення відіграло драматичну ролю в житті всіх українців.

Це саме Постишев приніс і запровадив у практику нову радянську російську політику в Україні. То була відверто проголошувана політика свідомого й нестримного винищення всього українського. Відтепер нам раз у раз втовкмачувано, що серед нас криються «буржуазні націоналісти», яких ми повинні знищувати. Це ж вони спричинили наші «харчові труднощі», це ж огидні «буржуазні націоналісти» морили нас голодом, і так далі й далі насновувалися звинувачення. На кожних зборах нам розказували, що боротьба з «українським націоналізмом» мала таке саме велике значення для «побудови соціялістичного суспільства», як і боротьба за хліб. Внаслідок цієї нової кампанії проти «українського націоналізму» було репресовано чи не все керівництво так званої Української РСР, а також вчинено погроми в усіх українських культурних, освітніх та громадських закладах. Навіть у нашому селі були проведені арешти у зв'язку із запровадженням цієї нової політики.

З приїздом Постишева в Україну хлібозаготівельна кампанія перетворилася в кампанію насіннєзаготівельну. Владу анітрохи не турбувало, що селяни мерли з голоду, її більш непокоїло те, що на весну не буде чим сіяти. Я пам'ятаю одну з промов Постишева, де він давав настанову всім партійним організаціям забирати посівний матеріял такими самими методами, якими здійснювалася хлібозаготівля. Він також наказав конфіскувати зерно, що нібито було викрадене або незаконно видане колгоспникам як натуроплата за трудодні. Нам дали зрозуміти, що потрібний посівний матеріял має бути зібраний невідкладно й будь-якою ціною. Але нам і в головах не вкладалося, що комуністичні можновладці можуть так безоглядно стягувати з селян зерно в той час, коли тілами виморених голодом хліборобів усіяно всі шляхи, поля й подвір’я. Слухаючи таку балаканину, ми часто думали, що це, мабуть, замасковані саботажники зумисне хочуть дискредитувати комуністичну партію. Але ми були наївні. Партія, позбавлена будь-яких людських сантиментів, вимагала від нас зерна; голод не був ніяким виправданням, щоб його не дати. Партійні керівники ставились до нас презирливо і зовсім не зважали на наше становище. Усе це ще підсилювалося традиційним російським недовір'ям і зневагою до українського селянства. Того ж то тепер ми були змушені вислуховувати від цих російських начальників безкінечні брехні про те, що ніякого голоду немає і що ніхто з голоду не вмирає. А ті, які повмирали, то ледарі, що відмовились працювати в колгоспі, і туди їм і дорога.