Читаем Страта голодом полностью

Хоч Іван чогось і не вподобав сестриного чоловіка Антона й навіть його хату, з декількох причин він міг би й повернутись туди. До колективізації Антона знали в селі як працьовитого й порядного молодого господаря. Він був добродушний та веселий, дуже зичливо ставився до дітей, і вони від повідали йому любов'ю. Ми добре знали його ще змалечку, а зимової пори часто спускалися на лижвах з пагорба, де стояла Антонова хата. Він підохочував нас тим, що утримував схил у доброму стані, щоб їздити лижвами і навіть зробив зручну доріжку для лижов. Коли в кого ламалася лижва, він умів її полагодити, а як ми наїздимося, пускав нас гріти перемерзлі руки й ноги у нього біля грубки. І хоч на тому пагорбі бувало повно дитячого гамору, Антін не мав нічого проти того. Навпаки, наші забави на снігу справляли йому очевидну приємність.

Але тепер, коли все дужче допікав голод, дивні чутки почали ширитись і про Антонову хату на пагорбі. Хтось чув жіночий вереск у тій хаті. А тоді другий, ще жахливіший поголос розійшовся навкруги: ніби дим з його комина доносив запах смаженого людського м'ясива. Роздумуючи тепер над тими чутками, ми почали добачати можливий зв'язок між ними та Івановим зникненням.

Чи могла в цих чутках бути дещиця правди? І навіть якщо так, то чи він міг заподіяти щось таке неймовірне братові власної дружини? Ми мусили з'ясувати цю справу раз і назавжди. Снуючи такі страшні думки, ми повільно дибуляли в напрямку до пагорба. Микола, значно менший від мене, був аж блідий зі страху. Він пробував умовити мене, щоб ми вернулися додому, але моя приязнь до Івана й стурбованість його долею були сильніші від моїх побоювань. Я мусив таки дізнатись, чи Іван ще живий і чи потребує він допомоги.

Отож я вперто простував уперед, у той час як Микола не дуже охоче ступав за мною. Ми підходили все ближче по незайманій сніговій пелені. Опинившись уже біля хати, ми пригадали мамині перестороги, що треба вжити певних запобіжних заходів. Вона порадила нам, щоб Микола залишився надворі, а я щоб заволав на допомогу, якби всередині хтось напав на мене. Це відверне увагу напасника, а Миколі дасть знак кинутись мені на поміч, скільки там буде в нього сили.

Згідно з цим пляном, Микола з дубцем у руці зайняв місце під вікном. Я ввійшов у сіни, залишивши двері за собою прочиненими. Тут мене зустрів Антін. Не відповідаючи на моє привітання, він показав мені на двері до передньої кімнати. Коли я ступив туди, звідусіль мені впали у вічі ознаки страшної вбогости: стіни голі, ніде жодних меблів і ще дика холоднеча. Пильніше глянувши на Антона, я побачив, що він втупив у мене зір, немов оцінював мої сили.

Це була дуже неприємна хвилина. Його налиті кров'ю очі сльозилися, а пальці нервово ворушились на довгих руках, які здавались наче лише причепленими до тіла.

Він явно не пізнав мене. Я пробував нагадати йому, хто я, назвавши своє ім'я та імена своєї матері й брата, але надаремно. Антін тільки вдивлявся в мене невидюще й мовчки набряклими кров'ю очима.

Цей чоловік збожеволів, подумав я. І тоді з жахом усвідомив, що він же вдвічі більший за мене! І ще я уявив собі, що ці все ще дужі й сильні ручиська зроблять зі мною, як допадуться.

Поволі й обережно я почав задкувати до дверей. Але мої порухи, мабуть, вивели його з отупіння і нагадали щось, бо він нараз вибовкнув:

– То ти прийшов питати в мене, де Іван?

Мені полегшало, коли я почув його голос, який, хоч і був шорсткий та неприємний, все-таки зменшив напруження.

– Атож, дядьку Антоне! – скрикнув я. – Але...

Він, однак, не дав мені договорити.

– Що за «але»? – сердито урвав він мене.

– Та я... Я хотів спитати, як ви здогадалися, що я шукаю Івана, – пробурмотів я. – Може, він...

Я не докінчив речення, збагнувши раптом, що бовкнув зайве, або ж не в пору.

Цю мить з ним зайшла несподівана зміна. Він став спокійнішим і ніби зваженішим. Борсання його припинилися, хоч він усе ще був збудженим і знервованим. Він і далі ворушив руками, наче не знав, що з ними робити, і поводив очима: то зиркне на вікно з правого боку, то знову на вікно за собою, аж нарешті знов зупинився поглядом на мені.

Мене знову опосів страх, коли він так стояв, втупившись у мене. Я розгубився на хвилину, і від цього в мене закалатало серце й запаморочилась голова, а все тіло огорнуло безсилля. Хотілося верещати й репетувати, зняти крик на весь голос. Та в цю секунду Антін відвернувся і, ступнувши до кухні, кинув мені через плече:

– Я спитаю про це маму.

Але я вже не став чекати. Холодний піт зросив мені чоло, мене всього заколотило. Якийсь внутрішній голос наказав мені щодуху втікати, і моє тіло самохіть скорилось йому. Я шаснув з кімнати у сіни, але спізнився. Антін враз вишмигнув через кухонні двері до сіней, і тут таки став переді мною. В одній руці у нього був блискучий різницький ніж, а в другій – брудна ганчірка.