Читаем Страта голодом полностью

Смерть заснувала своє царство в нашому селі. Ніде ані людина не озветься, ані тварина. А по хатах лежали мешканці або мертві, або заледве живі й нерухомі від голоду. Надворі ж усе довкруги замерзло і вкрилося снігом. Єдиним звуком, що інколи ще розносився, було завивання та посвист вітру. Це становило разючий контраст до співу наших соловейків, що їх винищили тисячники.

З'явилися й інші жорстокості, про які ніхто не хотів згадувати. Усі знали, що вони трапляються, але начебто існувала якась заборона говорити про них відкрито. Однією з таких напастей було страшне прокляття людожерства. І тепер ще про це дуже важко й згадувати, а тим більш говорити прилюдно.

Але все ж таки треба враховувати нездоланний примус голоду, що під його тиском людина може зовсім позбутися розуму й підупасти до цілковито звіроподібного стану. Саме це й сталося з багатьма нашими односельцями. Більш відпорні особистості, що прожили довший час на дуже малій кількості їжі або й зовсім без неї, вже не відчували початкових мук голоду. Вони або западали в позасвідомий стан, або перебували в якомусь напівпритомному, хворобливо-сонному отупінні. Але інші реагували на голод зовсім не так. Ці робились неначе божевільними. Вони втрачали всі рештки людського співчуття, чести й моральности. У них з'являлися галюцинації про їжу, про щось таке, що можна кусати зубами й жувати, вгамовуючи тим самим пекучі напади болю в порожньому шлункові. На них нападала нестерпна жадоба, вони ладні були вп'ястися зубами в будь-що, навіть у власні руки й плечі або в чужу людську плоть.

Перші поголоски про реальне людожерство поширилися у зв'язку з тим, що почали несподівано й загадково зникати люди в селі. Таким був випадок з Марією та її одинадцятирічним братом – дітьми Данила, висланого вже давно як «ворога народу». Вони зникли безслідно: пішли до лісу по дрова й не повернулися. Їхня недужа мати насилу цупилася від хати до хати через глибокі замети, шукаючи їх. Сусіди дітей не бачили й нічого не знали, де вони ділися. Ніхто не міг помогти бідній матері. Або ще була собі вдова, що вже довгий час животіла тільки з того, що нажебрає. Вона також десь поділася разом з дочкою, і ніхто їх більше не бачив. Незабаром після того пройшла чутка, що щезли дві інші молодиці й дівчина.

У той час, як кількість загадкових зникнень більшала, стався арешт, що глибоко вразив нас. Посадили в тюрму жінку, звинувачену в убивстві своїх двох дітей.

Іншу молодицю знайшли мертвою з мотузяним зашморгом на шиї. Сусіди, що натрапили на цю трагедію, виявили також її причину. У печі знайшли м'ясо з трирічної донечки цієї жінки.

А одного ранку мій приятель Іван, що тоді жив у нас, вийшов з хати і не вернувся назад ні того дня, ні тієї ночі. Минали дні, а про нього не було ні слуху, ані вістки. Іван і я разом ходили до школи і вже здавна між собою приятелювали. Батько Іванів, Шост, так і не повернувся з сільської в'язниці, де я востаннє його бачив. Звідти його повезли до райцентру, а далі – на Сибір. А за кілька днів було також звинувачено й арештовано Іванову матір. Усе їхнє господарство й майно передали до колгоспу, їхні діти, п'ятнадцятирічний Іван та його гарненька сестра (їй було вже дев'ятнадцять років) залишилися безпритульними і зданими на ласку сусідів.

Як то часто буває в таких випадках, його сестра невдовзі вийшла заміж. Для неї це був єдиний спосіб знайти пристановище й безпеку собі та братові. Сусіди вважали, що вона вчинила мудро і захоплювались нею за її любов та увагу до меншого брата. Вони обоє пішли жити в хатину на пагорбі під лісом, і деякий час здавалося, що завдяки її вчинкові поталанило їм усім, наскільки це можливо було в ті часи.

Та, на жаль, те заміжжя не тривало довго. Усього через кілька місяців її заарештували як куркульську дочку й приліпили їй тавро «небезпечного елементу в соціялістичному суспільстві». Організатори колгоспу так боялися селянського опору, що намагалися винищувати не тільки затятих селян, а й їхніх жінок та дітей. А робили це тому, що й мала іскрина волелюбства, вцілівши, могла б спалахнути полум'ям повстання.

Отож дочка слідом своїх батьків пішла в небуття, а підліток Іван знов опинився покинутим сам на себе. Оскільки він не хотів лишатися з сестриним чоловіком, моя мати запросила його жити в нас. Отак він став членом нашої родини, і ми, прикро вражені зникненням хлопця, дуже тривожились його долею.

Тривога наша щораз більшала в міру того, як збігали дні й ніякої вістки про Івана не було. Зрештою ми з Миколою вирішили податись на розшуки його.