Увесь ритуал похорону «по-людськи» в ті трагічні дні полягав у тому, щоб просто поскидати мертвих у одну з братських могил або в могили, розкопані грабіжниками – шукачами коштовностей. У тій землі, промерзлій на камінь і покритій глибоким снігом, навіть дужим гробокопам страшенно важко було б викопувати ями. А для звичайного селянина, ослаблого від голоду, це була й зовсім неможлива робота. Отож ми тільки спустили тіла наших неживих ровесників у одну з розкопаних могил, напівзасипану снігом, а зверху притрусили на них ще його трохи. А потім хутчій подалися додому.

Дорогою ми перестріли чоловіка, який жив неподалік від нас і йшов у тому самому напрямку. Нам було приємно в його товаристві. Він сказав, що ходив до сільради заявити начальству, що в нього по сусідству дуже багато людей померло з голоду і що скрізь по хатах і надворі повно непохованих трупів. Його дуже вразило, що працівникам сільради було байдуже до цих слів і що вони навіть вірити йому не хотіли. Ба ще й більше того: голова сільради запротестував проти слів «з голоду» і звинуватив цього чоловіка у перекрученні фактів. У голови було своє власне пояснення причин. Він визнав, що дехто вмирає, але це тільки окремі нероби й ледарі, котрі не любили й не хотіли працювати в колгоспі, абож «вороги народу», яких і так треба вигубити. Наш супутник зрозумів, що він там нічого не доможеться. Дарма було начальству щось пояснювати й наводити якісь докази, отож він залишив сільраду, вкрай розчарований.

А ми в свою чергу розповіли йому, що таке саме діється і на нашому кутку і що оце ми вертаємося з цвинтаря, де поховали двох бідолашних сусідських дітлахів. Розказали й про зустріч з двома незнайомцями по дорозі на цвинтар. Наш супутник повів нам, що то за одні. Той, що в шубі, був наш новий голова сільради. Його призначив на цю посаду райвиконком, він нещодавно тільки прибув до села. А другий – це кореспондент зі столиці, якого прислали сюди написати статтю про поступ колективізації і хід виконання пляну хлібозаготівель. Аж тепер нам свінуло, чого чоловік у шубі, наш новий голова сільради, так збентежився й розізлився, коли ми згадали про тіла померлих з голоду: то ж він силкувався затаїти від свого приятеля-газетяра страшне голодоморне лихо, що звалилося на наших селян.

Від того дня ми вже сиділи вдома, дедалі більше слабнучи з кожним днем. Ми з жахом спостерігали, як поволі тануть рештки наших потайних харчових припасів, коли холодна зима надворі була ще в повному розпалі.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ШОСТИЙ

При кінці березня голод душив нас у своїх лещатах уже з неймовірною силою. Життя в нашому селі впало до найнижчого рівня, перетворившись у майже тваринячу боротьбу за виживання найпристосованіших.

Село перестало існувати як людська громада. Селяни, яким вдалося дожити цього часу, позачинялися в стінах своїх хат. Люди так ослабли, що й за двері не могли ступити. Кожна хата стала одиницею, замкненою в собі. Взаємні відвідини зробилися рідкістю. Усі двері були позамикані на засув і позаставлювані зсередини, щоб ніхто не міг вдертись до хати. Навіть безпосередні сусіди мало спілкувалися між собою або й зовсім обходилися без цього, люди перестали дбати одні про одних. Більш того, вони силкувалися взагалі не стрічатись. Друзі й навіть родичі поробилися чужі одне одному. Матері кидали своїх дітей і брат відвертався від брата.

Дехто з тих, які зберегли ще сили, і далі ходили роздобувати їжу, але якомога непомітніше, тихцем і крадькома, наче почуваючи себе винними, що вони все ще живуть.

Та що могли вони знайти під снігом? На вулицях, на полях, на городах і в садках, на замерзлій річці – скрізь валялися замерзлі тіла померлих з голоду. Їхні трупи, в цілості збережені снігом і морозом, перетворились на скам’янілі пам’ятники. Вони стали меморіяльними скульптурами на згадку про виморених голодом дітей, чоловіків і жінок, старих і молодих, обвинувальними актами проти офіційної комуністичної політики та моралі.

А сніг усе падав, замети його дедалі все вищали й ставали непролазними. Не було кому розгрібати кучугури на шляхах і стежках. Не стало видно дітей, що в інші зими залюбки бавилися в снігу, ліпили снігові баби, їздили на ковзанах і ходили на лижвах. Колись, бувало, й коти взимку голосніш муркотіли, і пси бадьоріше гавкали. А тієї зими до кінця лютого наше село визбулося до решти цих своїх прихатніх друзів: усі вони чи то повиздихали з голоду, чи самі стали харчем для зголоднілих людей, абож їх вистріляли тисячники. Корівники й стайні порожнювали відтоді, як більшість худоби держава усуспільнила і її поздавали до колгоспу. А тих кілька корів, які ще залишались у селян, тримали під замками й ключами, немов якийсь казковий скарб. На подвір'ях, власне, вже не стало навіть господарських прибудов для худоби або для яких припасів. Їх давно порозбирали на дрова. Люди, аби зігрітись, палили все, що попало: навіть плоти й меблі. Доведені до краю, селяни розтягли на дрова покинені й спустілі хати або й частини власних осель.