Читаем Страта голодом полностью

Ми теж сиділи замкнувшись у хаті. Хоч і безуспішно, але ми намагалися тамувати відчуття голоду читанням або переказуванням різних історій. І часто молилися. Мама падала навколішки перед образами, а ми приклякали поряд, повторюючи за нею слова молитви. Тоді ми почували себе якось певніше, вірячи, що Бог почує наші молитви і невдовзі пошле нам якусь поміч. Не раз я чув, як мама зверталася до образів: «О, всемогущий Боже: Ти наслав на нас Свій гнів і Свою кару в час, коли сатана також мучить нас. За що Ти нас караєш так, всемогущий Боже? Змилуйся над нами і поможи нам витримати ці сатанинські муки».

Потім, немов каючись за свої докори Богові, вона проказувала довгу молитву-благання. Мій брат Микола відмовляв свою власну молитву. Він також хотів спізнати причину, за що Господь наслав таку муку на людей, які щиро вірили в Нього. Закінчував він завше тим, що благав Бога, аби Той послав нам трохи хлібця. Ось так ми збували час у молитвах, мріях, надіях і в сподіванні якогось чуда.

А дні й ночі, здебільша з лютими завіями, йшли нескінченною плетеницею. Та одного ранку буря вщухла і надворі залягла тиша. Благеньке проміння сонця пробивалося крізь намерзлі шибки вікон. Ми з Миколою надумалися вийти надвір, але довго ніяк не могли відчинити дверей. Кінець-кінцем, рипаючи дверима туди-сюди і поволі відсовуючи сніговий замет, нам це вдалося, і ми вийшли в чудовий ранок з іскристим снігом, блакитним небом і ясним свіжим повітрям.

Тиша й снігове одноманіття панували в селі. Єдиними ознаками життя були тоненькі цівочки диму, що де-не-де струмили вгору з коминів. Та над багатьма хатами у нас по сусідству ані сліду диму не було. Невже в людей там не топилося? Як же вони могли лишитись живими, дивувалися ми, не опалюючи своїх хат у таку холоднечу?

Щоб самим переконатись, як воно насправді, ми побігли насамперед до Дмитрової хати, що не подавала жодних ознак життя. Дмитро так і не вернувся додому, коли ото його забрали до райцентру. Його молода дружина Соломія залишилася сама з донечкою. Вона ходила на роботу в колгосп, беручи з собою й дитинку. Як дружина репресованого, вона також вважалася «ворогом народу», через що її дитину не взяли до колгоспних ясел. Пізніше Соломію викинули з колгоспу і вона мусила шукати роботу в місті. Але це було неможливо, бо хто б їй дав у колгоспі довідку на право виїзду з села? Вона опинилася в зачарованому смертному колі комуністичної системи, і їй довелося повернутися до свого села.

Коли настала зима, Соломія ходила від хати до хати, ладна працювати тільки за шматок хліба. Вона була надто горда, щоб жебрати. Люди співчували їй і ставали в пригоді, хто чим міг. Та коли голод гостріше почав допікати, селянам уже незмога була їй помагати, і далі вже ніхто більше не бачив, щоб вона ходила по хатах.

Двері Соломіїної хати ми застали незамкненими, але їх так завіяло снігом, що нам важко було ввійти досередини. Та коли ми врешті увійшли, то побачили страхітливе видовище: посеред кімнати зі сволока звисала Соломія. Вона була в національному вбранні з великим хрестиком на грудях. Знати було, що вона, перш ніж учинити самогубство, свідомо готувалась до цього, бо й волосся мала дбайливо повичісане й заплетене у дві коси, що звисали з плечей.

Нажахані, ми побігли покликати маму. Ми допомогли їй зняти Соломіїне задубіле тіло зі сволока, тоді поклали його на лаву й накрили домотканим рядном. І тільки коли впоралися з цим усім, помітили мертве тільце її малої донечки. Дитя лежало в дерев'яних ночовках у кутку під образами, чистеньке і вбране у свій найкращий одяг. Маленькі рученята були схрещені на грудях.

А на столі ми побачили таку записку:

Будьте такі ласкаві, та поховайте нас по-людському. Я мушу залишити вас, дорогі сусідоньки. Вже далі так жити не сила. В хаті нема харчів, і навіщо мені жити без моєї донечки, що вже вмерла з голоду, та й без чоловіка. Якщо колись побачите Дмитра, розкажіть йому про нас. Він зрозуміє нашу біду і простить мені. Скажіть йому, що я упокоїлася мирно, з думкою про нього і наше дороге дитя.

Люблю вас, дорогі сусіди, і всім серцем бажаю, щоб ви якось пережили це лихо. Вибачте, що завдала вам клопоту.

Спасибі вам за все добре, що зробили для нас.

Соломія».