Коли відхід селян до міст набрав розмаху, уряд грянув на селян новим розпорядженням, яке забороняло колгоспникові без спеціяльного посвідчення з'являтися в будь-якому місті. Вільний виїзд з України також був суворо заборонений.

Саме в цю пору – наприкінці грудня 1932 року – уряд запровадив єдину пашпортну систему по всьому Радянському Союзу з метою перешкодити селянам, які вмирали з голоду, покидати свої села й розходитись по містах. Це означало, що всі радянські громадяни віком від шістнадцяти років, які проживали постійно в містах, мали зареєструватись у міліції, щоб отримати пашпорти.

Людині без пашпорта не дозволялося ані жити в даному місті, ані працювати й діставати харчові пайки. Усі, крім селян, мусили мати пашпорти. Селянин, не зареєструвавшись у міліції, не міг залишатися в місті довше, ніж двадцять чотири години. Таким чином селяни, позбавлені пашпортів, не могли працювати в місті і, що куди важливіше, не могли одержувати продовольчих пайків.

Пашпортизація формально була спрямована проти куркулів, як то проголошувала радянська пропаґанда: «Пашпортизація – смертельний удар по куркульні!» Це вбивче гасло воскресило давніше питання: «А хто ж куркуль? » Адже на той час уже все селянство було колективізоване. При кінці 1932 року в нашому селі не залишилося жодного одноосібника. Чи ж могли члени колгоспу бути куркулями? Нам було важко збагнути таку логіку. Та, коли вже на те пішло, таке хибне розумування однак не мало ніякого значення для нас.

Тепер нам усім ставало ясно, чому в селі не залишили ніяких харчових припасів; чому вже немає ніякої надії їх роздобути; чому наше сподівання, що держава таки допоможе нам уникнути голодної смерти, було наївним і марним; чому хлібозаготівельна комісія все ще нишпорить за «прихованим» зерном; і чому уряд так суворо забороняє нам поза селом шукати засобів, щоб вижити. Нарешті нам прояснилося, що це була змова проти нас, що хтось хоче стерти нас з лиця землі не тільки як хліборобів, але як націю – як українців.

Коли ми усвідомили це, то на зміну нашій первісній розгубленості прийшов справжній панічний жах. Та все-таки наш інстинктовий потяг до життя був дужчий за будь-які заборони. Він наказував тим, хто ще мав фізичну силу, що вони мусять зробити все, щоб урятувати себе і своїх рідних.

Тривали й далі відчайдушні спроби знайти можливості якось прилаштуватись у сусідніх містах. Чимало таких, що були кремезніші, пробиралися за межі України, до віддалених районів Радянського Союзу, головно в Росії, де, як ми чули, харчів було доволі. Інші мандрували на південь, бо чутки свідчили, що на вугільних шахтах і заводах Донбасу можна знайти роботу з постійною платнею й продовольчими пайками.

Та однак мало хто з цих одчайдушних подорожніх до країв достатку добирався туди. Дороги до великих міст для них були закриті. Міліція і ҐПУ перевіряли документи і місце призначення кожного пасажира в потягах. Ці мужні чоловіки й жінки, що силкувалися якомога вижити, досягали зовсім протилежного. Ми можемо тільки здогадуватись, що ставалося з ними після їхнього арешту: або смерть, або концентраційний табір. Якщо їм і щастило оминути смертний вироку «народніх» судах, діставши натомість сумнівну полегкість у вигляді примусової праці в таборах, то вони ніколи й не починали відбувати цієї своєї кари. Голод, холод і взагалі неможливі умови існування косили їх дорогою до таборів, на залізничних станціях, у відкритих товарних вагонах, якими їх розвозили на північ і на схід і в яких вони замерзали на смерть.

А ті, кому якось таланило прохопитись крізь рогатки, розставлені міліцією і ҐПУ на дорогах, часто ставали жертвами кримінальних злочинців, що тероризували залізниці й базари. Щасливці, яким удавалося після таких страшних випробувань повернутися до своїх сіл, а так само й ті, які залишались у селі, поступово занепадали на дусі і втрачали віру в те, що виживуть у цій скруті. Ослаблі від недоїдання, перемерзлі через холоднечу в хатах, вони просто вже не мали життєвої снаги. Селяни все глибше й глибше впадали в цілковиту покірність долі, байдужість і розпач. Дехто приходив до переконання, що голод був справедливою карою Божою за їхню віру в комунізм і підтримку більшовиків у часи революції.

Був такий поголос, що дехто з поворотців мав щастя десь роздобутися на дещицю харчів – переважно борошна, але мало хто з них зміг доправити той скарб додому. Ті харчі, здобуті з неймовірними труднощами, або конфіскували державні органи, або відбирали бандити.

Усе це переконувало нас, що ми програли свою битву за життя. Наші спроби вирватися з лабетів обставин чи якось розжитись на харчі були найчастіше невдалі. Нас позбавили харчів і залишили в'язнями в нашому ж таки селі, прирікши на повільне, сповнене нелюдських мук, умирання з голоду.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ