Читаем Страта голодом полностью

Райцентр тоді ще не мав каналізації, і всі нечистоти збирала спеціяльна санітарна бригада, як звичайно, вночі. Для нечистот, що їх вивозили в бочках кінними підводами, не було викопано спеціяльного звалища. Бочки звичайно випорожнювали, виїхавши за місто, просто обабіч шляху. Виглядало на те, що шлях від нашого села до райцентру особливо припав до вподоби возіям тих бочок, бо значний відтинок дороги з обох боків був покритий грубим шаром відходів. Навіть за нормальних часів отаке видовище було надзвичайно гидким і неприємним уже саме собою, але ми вже до цього звикли. Тепер же, коли ми повільно плелися вдовж цієї загидженої дороги, нам аж кишки вивертало. Серед цього каналізаційного бруду там і сям прослалися замерзлі трупи. Вони лежали поодинці або гуртами, або й цілими купами, наче рештки якогось румовища. Декотрі були притрушені снігом, і тільки їхні руки й ноги стирчали з кучугур, інших затопили недавно вихлюпнуті нечистоти. Не раз траплялися трупи матерів, що все ще пригортали немовлят до грудей під полами домотканих свиток.

Всі ці мерці – то були хлібороби з довколишніх сіл та їхні родини, і всі жертви голодної смерти. Позбавлені всіх засобів до існування, ці хлібороби єдиним виходом для себе бачили втечу до міста, де сподівалися знайти якусь працю, якийсь харч, якусь допомогу. Не вважаючи на заборону покидати свої села, вони юрмами сунули до райцентру, збільшуючи кількість його людности й дозоляючи городянам та керівництву міста. Вони з'являлись на порогах помешкань, благаючи крихот хліба чи бодай картопляного лушпиння, але надаремно. Містяни з їхніми мізерними харчовими пайками не могли дати селянам досить їжі, щоб урятувати їх від голодної смерти. Цих вимушених приплентачів було просто забагато. Вони вистоювали або лежали на хідниках вулиць, на базарах, на залізничних станціях, під парканами, на подвір'ях, у канавах обіч вулиць та шляхів. Вони стали таким буденним явищем, що городяни обминали їх, байдужі і до них, і до їхніх благань. Отже, марно перепробувавши все і потицявшись по всіх кутках, селяни зі своїми родинами врешті стикалися з неминучою голодною смертю. А їхні трупи, наче нанесені повінню дровеняки, довгі дні валялися під ногами, і нікому до них не було діла.

Часто міліціонери зганяли голодняків, мов худобу, у великі череди, випроваджували за місто і полишали там напризволяще. А мертвих і напівживих, уже нездатних ходити, кидали на машини або кінні підводи й вивозили – теж куди-небудь за місто. Там їх скидали в яруги або обабіч доріг, як то робили з нечистотами. Невже ці люди не заслужили бодай сякого-такого похорону на кладовищі, нехай і в братських могилах?

Коли ми з мамою добрели нарешті до «торґсину», біля нього зібрався вже чималий тлум голодних людей. А вулиці довкруж були затовплені худими, мов кістяки, чи навпаки – одутлими й опухлими людськими створіннями, що спиралися до стін та телеграфних стовпів або лежали на хідниках і в канавах. Вони терпляче дожидали, а може, якісь милосердні покупці поділяться з ними чимось зі своїх покупок. Були й такі, що гамірно жебрали, з криком і плачем, а інші лише простягали руки, тихо й мовчазно. Там і сям серед стовпища ми нагледіли непорушні тіла мертвих, на яких ніхто не звертав жодної уваги...

Біля входу в «торґсин» нам сказали, що всі покупці повинні спершу піти в контору через вулицю, де зроблять оцінку їхніх коштовностей. Коли ми знайшли ту контору, там нам пояснили, до кого саме слід звертатись. Відповідний службовець, гладкий чолов'яга за ґратчастим віконцем, навіть не глянувши на нас, узяв мамин дукач, швиденько зважив його й недбало кинув у шухлядку. Потім він дав нам анкету. У ній треба було зазначити своє прізвище, адресу і що саме за коштовність ми здаємо. Після цього ми одержали розписку на ту суму, на яку мали право набрати товару: рівно на 18 рублів. Далі ще одну годину нам довелося простояти в черзі перед входом до «торґсину». І ось ми нарешті опинилися всередині.

Ото було видовисько! Я наче потрапив у чарівний сон і просто очам своїм не вірив. Тут було все, чого ми потребували й навіть більше того. Були тут речі, про які ми ніколи в житті не чули й не бачили їх. Лежали тут харчові товари, про які я знав тільки з прочитаних книжок. Усі товари були привабливо розкладені й виставлені в зашклених прилавках. У мене голова почала йти обертом, коли я дививсь на такий розкішний вибір харчів. Таж кілька місяців поспіль я навіть звичайнісінької їжі не бачив! Я вже й смак справжнього хліба забув. А тепер, куди не гляну, всюди повно оцих розкішних їстівних речей.