Загроза неминучого голоду загострила нам розум, вона позбавила страху, що нас можуть застукати на гарячому, і примусила бути готовими боротися за своє життя смертним боєм. Готуючись до довгої зими, ми знали, що нам треба перехитрити своїх переслідувачів, коли хочемо вціліти при житті.

Належно заховати харчі було нелегкою справою. Але страх перед нестерпним голодом змусив нас піти на такий ризик, на який за інших обставин ми були б зроду не відважилися. Після багатьох клопітливих думок і розмов на цю тему нашій матері врешті прийшла в голову одна дуже проста, хоч і надзвичайно ризикована річ:

– А чого б не скористатися допомогою держави? – сказала вона так, наче це було щось самоочевидне. Ми не зрозуміли, що вона мала на думці.

– Про що це ви, мамо? – спитав я, цілковито збитий з пантелику. – Ви хочете сказати, аби просити державу допомогти нам? Ви ж знаєте, що замість помогти, вони уже й так відібрали від нас усе, що ми мали!

– Ні, зовсім не те, – відповіла вона своїм звичаєм спокійно. – Я гадаю, що нам треба заховати всі наші харчі в яму на державній землі.

Ми погодилися з нею. Ідея ця була чудова! Логіка мамина була проста: нікому з начальства навіть і на думку не спаде, щоб хтось насмілився сховати від держави харчі в землі, що належала державі. Будь-яке використовування державної власности в приватних цілях суворо каралося законом, але ми наважилися знехтувати той закон, і таким оце чином урятували собі життя.

Як ми й передбачали, хлібозаготівельна комісія перетрусила все наше подвір'я і садок, але не завдала собі клопоту переступити через межу на державне майно – на прилеглі піщані ділянки за селом.

Протягом жнив ми з братом часу не марнували. Хоч як пильно врожай був стережений, ми змогли зібрати доволі пшеничного зерна, аби нам вистачило на прожиття принаймні до наступної весни. Ми були меткі хлопці, швидкі на ноги, знали кожну стежину, кожен кущ навкіл села і знали, як не попастись комусь на очі. Залишалась тільки одна проблема – як заховати зерно. А тепер наша мати знайшла розв'язку й цієї проблеми.

Ми закопали трохи картоплі й зерна в кількох місцях на вузькій стяжці землі попід лісом. Це була піщана кучугура, земля непридатна для обробітку, поросла буйно вербами й лозами, так що нам легко було замаскувати наші схованки. Взимку ці схованки позаносило снігом, і ми їх не займали. Але навесні, коли сніг розтанув, ці запаси стали нашим єдиним засобом до існування. Розкопували ці сховки ми вночі, набирали собі трохи картоплі й зерна – так, щоб вистачило на кілька днів, – а тоді знову закривали їх і притрушували землею. Наші нічні виправи до цих схованок належать до моїх незабутніх переживань. А та картопля й те зерно були найкоштовнішим скарбом, що будь-коли закопувався в землю.

Протягом зими ми споживали харчі, приховані в інших місцях, наприклад у дуплах дерев чи в стрісі. Ми ховали зерно в невеликих торбинках у різних місцях – так, щоб їх можна було вибирати по одній. Вибравши котрийсь запас, ми його зразу ж варили і з'їдали. І готування їжі, і споживання відбувалося вночі. Ми все ще мали трохи картоплі, кислої капусти й солоних огірків, отриманих як аванс натурою за працю в колгоспі. Це були наші єдині харчі, але з кожним днем цих запасів меншало й меншало, і ми здригались на думку, що одного дня комісія може застукати нас саме тоді, коли ми їстимемо пшеничну кашу...

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТІЙ

Наближення зими 32-33-го років ми чекали з таким острахом, наче судного дня. І вона прийшла така нищівно люта, як може бути тільки природа. Ця зима була особливо сувора, наче діючи воднозгідь з комуністами проти селян.

У наших краях зима починається з кінцем листопада, коли перестають лити рясні дощі й настають перші приморозки. Замерзають калюжі й твердне багнюка. Важкі сивобілі снігові хмари женуться небом одна за одною.

Цю зміну погоди супроводить крижаний східній вітер, який віє вздовж долини й змушує людей шукати захистку по домівках. Такої пори наші селяни квапляться скінчити працю в полях і відійти на чесно зароблений зимовий перепочинок. Давніше бувало, що після закінчення польових робіт селяни навіть не конче й виходили надвір у негоду. Вони запасалися достатньою кількістю харчів і палива, так що перебути холодні дні й ночі в хаті не становило жодних труднощів.

Але та зима була відмінною від будь-якої з попередніх зим. Хоч у природі повторювався той самий звичайний цикл, з тією хіба відмінністю, що стояла надзвичайна холоднеча, життя селян не пішло своїм звичайним ходом, бо разом із зимою на село насувався і великий голод.

Брак харчів занепокоїв нас ще в листопаді, коли ми тільки докінчували працю на колгоспних полях. Невеличкий аванс, натурою отриманий від колгоспу, досі вже з'їли. Нам сказали, що ми одержимо ще трохи харчів, як тільки закінчаться польові роботи. Однак нічого ми так і не одержали.