Читаем Страта голодом полностью

При тім тут треба зазначити, що сільське населення тогочасної України жило майже виключно на самому хлібі. Селян цілковито було позбавлено м'яса, сала, яєць і молочних харчів. І в селі не було ні бакалійних крамниць, ні пекарень, ні інших крамниць з яким-небудь товаром. Щоб дожити до наступних жнив, ми мусили мати бодай по два фунти хліба на день на душу. А замість того ми одержали таку кількість зерна, яка становила менш як півтора фунта на душу на цілий місяць. Нам обіцяли, що дістанемо більше зерна при кінці року, але ніхто цих обіцянок так і не дотримав.

Таке саме було і з оплатою грішми. У кінці грудня колгоспникам виплатили по 25 копійок на трудодень. Сім'я з двома сотнями зароблених трудоднів отримувала 50 рублів заробітної платні за ввесь 32-ий рік. За ці гроші на чорному ринку можна було купити хіба якісь три буханці хліба.

У нормальні часи ми харчувалися зі своїх городів. Вони давали нам картоплю, капусту, буряки, квасолю, моркву та інші овочі. Наші традиційні способи заготівлі про запас і зберігання цієї городини забезпечували нам досить їжі, щоб цілу зиму перебути без особливої скрути, якщо ми мали доволі хліба. Навіть узимку з 31-го на 32-й рік, коли зерна було дуже мало, ми якось вижили саме завдяки городині. Але 1932 рік не був нормальним. Тієї весни нас уже спіткав тяжкий голод, під час якого люди спожили навіть насіння, через що навесні не було чим засадити городів. Більшість присадибних ділянок позаростала бур'янами. Ми швидко з'їли ту мізерну кількість продуктів, що її отримали як аванс від колгоспу. А оскільки ніякої додаткової допомоги не прибуло, почалося вимирання з голоду.

Але голод чи не голод, а хлібозаготівельна комісія продовжувала свою справу. Десь у листопаді 32-го року нам пояснили, що ми почали відставати від пляну хлібоздачі державі. Уряд наказав припинити всі авансові виплати натурою – більше того, треба було повернути назад уже видане зерно і віддати весь посівний та фуражний запас.

Цей наказ виявився потужним поштовхом до активізації роботи хлібозаготівельної комісії. Раніше норма хлібоздачі визначалася оподаткуванням селян відповідно до площі засіву. Оскільки податок був занадто великий, усі запаси зерна вичерпалися вже в попередні роки. Не зважаючи на це, держава й далі накладала нові податки. Сільські ж власті були аж занадто ревними виконавцями урядових приписів, через що й дійшло до впровадження нової методи збирання зерна від селян. Це були так звані викачки хліба – термін, вживаний і селянами, і урядовцями. Уся кількість зерна, яку розраховувано одержати з села, розкладалася порівну на стохатки, ті ділили його порівну на п'ятихатки, а ті у свою чергу визначали, скільки припадає здати кожному господарству, що входило до п'ятихатки. Отже, коли плян на п'ятихатку становив, наприклад, дві тисячі фунтів зерна, то кожному з п'яти господарів належалося здати по чотириста фунтів.

Сільське начальство працювало оперативно і своє діло виконувало добре. На наступних зборах нам було сказано, що все село – тобто всі його підрозділи, всі офіційні особи, всі вчителі й учні і, звичайно, кожен колгоспник особисто, – повинні змагатися між собою у здачі харчових продуктів. Відтак збори робилися довшими, начальство ставало напасливішим і більш безоглядним, а селяни западали все глибше в безодню відчаю.

Та все-таки збирання харчових продуктів не посувалося вперед так швидко, як хотілося начальству. Треба було вжити рішучіших заходів, отож з бігом часу в офіційних міркуваннях зазвучав новий тон: тепер уважалося, що селяни занадто нетямущі, аби уяснити таку високопатріотичну справу, як збір і передача харчових продуктів державі. Партія та уряд бажають їм добра, а коли вони не спроможні належно оцінити це, що партія їм бажає, – тим гірше для них, селян. З селянами треба поводитись, як з дітьми, тим то партія та уряд переймають місце батьків. Селяни мусять коритися партії і урядові, та й годі. Іншого виходу немає. І як батьки карають неслухняних дітей, так і партія та уряд каратимуть неслухняних селян.

Згідно з цією філософією, комісія перестала просвіщати нас на тему важливости здавання харчових продуктів. Власті вдалися до іншого способу. Кажучи зофіційна, це було «безпосереднє спілкування службових осіб з народніми масами». А звичайною мовою це означало, що хлібозаготівельна комісія дістала повноваження відвідувати хату кожного селянина зосібна.

Члени комісії заявлялися до певної хати й оголошували господареві, скільки та якого саме харчового продукту він мусить здати. Якщо він не мав ніякого зерна, комісія бралася до повального трусу, вишукуючи «приховані лишки». Все знайдене, ясна річ, конфіскували.