Читаем Страта голодом полностью

Серед зголоднілих людей відразу почалися колотнеча й сперечання. Кожний мав свою власну гадку, як поділити їжу й воду, і міркування ці висловлював уголос. Дужчі відпихали слабших. Сварки й передрачки супроводилися жалібним скиглінням дітей.

Цілою проблемою виявилося вибрати старшого з-поміж групи, бо його обов'язки вже самі собою наближували б цю особу до начальства. Та сяк чи так, але врешті вибрано одного і розпочали поділ харчів.

Над ранок другого дня подорожі поснулих в'язнів розбудив розпачливий жіночий зойк: у жінки помер чоловік. Під час бунту на сільському майдані його поцілила в ногу куля. Своє поранення він приховав перед ґепеушниками, боячись, що його розлучать з жінкою, а потім приб’ють десь у в'язниці ҐПУ. Отож до рани потрапила інфекція й призвела до смерти. На наступній зупинці тіло забрали з вагона. Жінка небіжчика, ридаючи, благала конвоїрів, аби дозволили їй бути присутньою при похороні, але її навіть з вагона не випустили. Ті, що виносили мертвяка, казали, що за ніч повмирало багатенько арештантів, а їхні трупи поскидали купою на плятформі.

Ця перша смерть у вагоні дуже вразила людей. Тепер поменшало плачів і зойків, ущухли лайки й суперечки. Кожен усвідомлював, що наступним покійником може стати він чи вона.

Потяг хоч і повільно, але таки посувався вперед. Ставало дедалі холодніше. Всупереч загальним сподіванням, у Москві на вантажній станції потяг довго не затримався. Після коротенької стоянки почувся довгий гудок, і ешелон рушив далі. Вогні Москви мали змогу побачити крізь щілини тільки ті, що сиділи під стінами.

Наступною зупинкою був Александров. Тут уже стало нестерпно холодно і вигнанці в товарняку страшенно потерпали. На цій станції Василик втратив матір і сестру. У матері, що заснула навсидячки, стався сильний серцевий приступ, і вона так і не прокинулася. Коли забирали її тіло, дочці дозволили вийти з вагона враз із тими, які виносили тіло, а Василикові з батьком того привілею відмовили. До вагона сестра не повернулася разом з носіями; казали, що її затримав начальник конвою.

Коли потяг рушив далі, Василиків батько мовчав. Він не виявив ні жалю, ні хвилювання, і тільки повторював час від часу: «Любі мої дівчатка, любі мої дівчатка...»

Після Александрова потяг ішов уже швидше. Багато міст і сіл він минув не зупиняючись. А сніг падав безнастанно.

З написів з назвами станцій знати було, що потяг рухається в напрямку до міста над Білим морем – Архангельська. Але куди саме везуть – ніхто точно не знав.

Аж на двадцяту ніч подорожі потяг зупинився. Крізь шпарки в стінах не можна було запримітити жодних слідів людського житла, та пожвавлена метушня конвоїрів підказувала, що це не така звичайна собі зупинка.

Коли вранці двері відчинилися, то замість видати кожному денну пайку харчів та води, конвоїри наказали всім виходити з вагона й ставати коло нього рядком. Хто сам не в силі був вийти, того виносили й клали на сніг. Увесь потяг і його живий вантаж конвоїри оточили звичним своїм кільцем. Більшість із них були уродженці Середньої Азії.

Як тільки всіх виладувано, порожній товарняк від'їхав. Для родин виселенців, які залишались у цій безмежній і безлюдній пустелі, зникнення потяга було наче символом, що це вже кінець усього. Василикова перша думка була, що тут буде його могила, що тут їх усіх і постріляють на місці.

Навколо ніщо не свідчило про ознаки життя: ніде ні доріг, ні будівель, тільки покрита снігом рівнина навсібіч на неозорі кілометри. Лише кілька опушених снігом бадилин та кущів порушувало де-не-де одноманітність приполярних обширів. А ген-ген на обрії мріла темна смужечка лісу – ото очевидячки там і було місце призначення бранців.

Начальник конвою попередив, що кожен, хто спробує вийти з колони, буде застрелений на місці. Після переклику колону повели. Хворих, що не здужали йти пішки, залишили під охороною на місці. Нікого з них опісля вже ніхто не бачив. Дітей, які не могли самі долати таке бездоріжжя, несли на руках батьки. Пересуватися крізь ці сніги й дорослим було надзвичайно важко, тож кожен ступав у слід, протоптаний конвоїрами, які провадили до лісу.

Тоді стояла найхолодніша для цих країв пора, і з півночі з несамовитою силою мела хуртовина. Бредучи глибоким снігом, арештанти замочили собі ноги, що швидко почали мерзнути. Багато хто з в'язнів почав відставати, і їх залишали ззаду.