– Як бачите, товариші, – нарешті порушив тишу цей достойник, – інцидент, що тільки-но трапився, це чудовий приклад того, що товариш Сталін... – Промову урвали гучні й тривалі оплески. – ... товариш Сталін... – І знов хтось заплескав у долоні, але «товариш Черепін» не звернув уже на це уваги і провадив: – ...що товариш Сталін називає вилазками клясового ворога.

Тут він значливо зупинився, самовдоволено дивлячись на слухачів. Тоді знову перевів погляд на старшого конюха.

– То скажи нам, будь ласка, чому ж це у нас немає... а якщо і є там... то чому так мало... тих, як там ти їх називаєш... кобил? Чому, га? Можеш ти це пояснити? Ні, не можеш! Тут нема чого й пояснювати. І так усе ясно.

Розгублений конюх зірвався на ноги, намірившись сказати ще щось, тоді передумав, знову сів і підняв руку. Але ніхто того наче й не завважив. «Товариш Черепін» вів далі:

– Бо хіба можуть замкнуті в конюшні й міцно прив'язані до ясел кобили зробитися ото такими, як воно там називається у вас? – Він швидко проскочив повз останні слова й провадив: – Ні, ні, тисячу разів ні! Ніколи! !! І клясовим ворогам це відомо. Вони це знають дуже добре. Ось чому вони відділили кобил від коней, ось чому вони їх міцно прив'язують до ясел! Цим і пояснюється низька продуктивність наших кобил, і через це так мало лошат у нашому колгоспі! Ось через що наш колгосп ніколи не матиме достатньо кінського поголів'я, поки існуватимуть такі умови й поки ці вороги народу орудуватимуть у наших конюшнях.

«Товариш Черепін» завершив промову з виразом самовдоволення, що так вправно впорався зі своїм завданням. Він ще раз ковтнув трошки води і сів. Як і раніше, у залі панувала цілковита тиша.

Та збори тривали ще кілька годин. Лише далеко за північ, коли мало не всі партійці виголосили кожен своє слово з осудом і обуренням поведінкою старшого конюха, – аж тоді збори закінчились. Нарешті до трибуни підійшов комсомольський ватажок для зачитання резолюції. Наскільки я пригадую собі, звучала вона десь так:

«Заслухавши доповідь секретаря партійної організації товариша Черепіна і взявши до уваги інструкцію районного партійного комітету про запровадження кінської кампанії у всерайонному масштабі, ми, члени сільгоспартілі імени Леніна, постановили негайно включитися до вищезгаданої кампанії. Запроваджуючи кінську кампанію, ми урочисто запевняємо нашу партію, усіх трудящих, і нашого дорогого й мудрого...»

Останнє речення потонуло у зливі гучних оплесків. Але коли тиша знову запанувала, він повторив: « ...ми зобов’язуємося добитися стопроцентної вагітности серед наших кобил».

Оплески зірвалися цілим шквалом. Резолюцію було прийнято одноголосно.

Наступного дня всіх конюхів познімали з їхніх посад і перевели на польові роботи. А старшого конюха забрали в район, і він зник безслідно.

У житті коней зайшли радикальні зміни. Щоб дати, за словами «товариша Черепіна», «кобилам можливість завагітніти», їх перестали прив'язувати у стайні. Таким був недвозначний наказ партійного секретаря.

Та, не зважаючи на всі нововведення в колгоспі у перебігу кінської кампанії, кінські проблеми так і не вдалося розв'язати, принаймні на той час. Сільські дотепники мізкували, що коняче питання залишилось у ганебному стані тому, що партійні й урядові вказівки і далі ігнорували одну важливу обставину. У партії – виглядало на те – не знайшлося нікого, обізнаного з істотною ролею жеребця у всій цій проблемі збільшення кінського поголів'я.

РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ

Одного ранку, коли я з'явився, як звичайно, до колгоспної контори, щоб одержати належну роботу на день, мені дали доручення одвезти голову колгоспу до райцентру. Не гаючи часу, я запряг коня до воза і, як тільки голова зібрався, ми вирушили в дорогу.

Мій пасажир, «товариш Маєвський», був із приїжджих. Його нам прислали з району. Здоровань років під сорок, він мав обличчя кругловиде й гладке і завжди чисто виголене. Ми ніколи так і не довідалися, ким він працював до того, як опинився в нашому селі, але кожному видно було, що він далекий від усього сільського. Найкоштовнішим особистим набутком його був наган, що звичайно до половини виступав із кобури у нього на поясі. У кабінеті наган завжди лежав на столі; хазяїн мав звичку брати його немов знічев'я в руки, коли відвідувач у чомусь пробував не погоджуватися з ним.

Тільки-но ми виїхали за село, Маєвський заснув ззаду на возі, так що дорога наша пройшла дуже спокійно.

У районі ми затримались недовго, і в обідню пору вже верталися назад до села.

День був чудовий, яскраво сяяло сонце. Повівав легенький вітерець і співали жайворонки. Минувши один поворот на шляху, я побачив далеко попереду якогось чоловіка. Він повільною ходою прямував у тому ж напрямку, що й ми. Під'їхавши трохи ближче, я впізнав його: це був Василик, мій далекий родич і наш сусід.