В Александрові він зупинився ненадовго, аби розшукати сестру й могилу матері, але марно. Гробокопи на цвинтарі не могли пригадати собі, чи закопували жінку, яка б з опису була подібна до його матері. Не зміг він знайти і батькової могили, та й про сестру нічого не дізнався. Врешті він зрозумів, що даремні його розшуки за ріднею.

Новий знайомий, адресу якого дав йому той залізничник, нарадив Василикові податись до Москви. Він казав, що у такому великому місті куди легше буде оминути міліцію. Тож Василик вирішив спробувати щастя там, хоч без спеціяльного дозволу в Москву не пускали нікого. Він прибув туди попутним товарняком, до якого вскочив на ходу.

Але Москва не надавалася для Василика. Він погано говорив по-російському, та й зовні надто був схожий на українського селянина, на яких тоді скрізь полювали, як на зайців. Крім того, там йому неможливо було знайти працю. Скрізь, куди він звертався по роботу, питали документів. Щоб його знову не зловили й не кинули за грати, він вирішив повертатися на свою батьківщину, в Україну.

Мавши вже досвід, як користуватися залізницею без усяких квитків, Василик до Києва дістався без особливих пригод. Тут він знов заходився пробувати, чи не вдасться десь зачепитись за роботу, але так само без успіху. Кожен пізнавав у ньому селюка, а селянам заборонялося залишати село без спеціяльного дозволу.

Кінець-кінцем він поклав собі вернутись до рідного села. Так він прибився до нас. У нашій хаті Василик пожив кілька тижнів, та йому ж хотілося працювати і взагалі бажано було довго не затримуватись в одному місці, отож він вирішив перебратися до міста. Після ще однієї безуспішної спроби знайти роботу в місті він вертався знову в село, та тільки для того, щоб знайти собі смерть від руки Маєвського.

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ

Коли ми з «товаришем Маєвським» в'їхали в село, він прокинувся й наказав мені зупинитися біля сільради. Першому ж міліціонерові, якого ми перестріли, він заявив, що я заарештований і звелів посадити мене у в'язницю.

Після вивезення куркулів хату мого дядька Гаврила перетворили на приміщення сільської ради. Оточена охайними надвірними прибудовами й розкішними деревами, вона дуже привабливо виглядала ззовні й була досить простора всередині, щоб умістити в собі все сільське керівництво. А те, що й стояла вона в центрі села, було ще одною причиною, чому начальницький вибір випав саме на неї. Устаткувавшись з усіма вигодами у новій конторі, сільрадівське начальство подбало й про досі не знану в селі інституцію – тюрму. Для неї нашвидку переробили дядькову комору, повикидавши звідти все комірне причандалля і зробивши в стіні отвір замість вікна.

Опинившись у цій буцегарні, я зрозумів, що на мене лягає вина за спробу допомогти «ворогові народу» ухилитися від «радянських законів і волі трудящих». Коли мої очі потроху призвичаїлись до навколишньої темряви, я розпізнав своїх в'язничних товаришів: тут сиділо вже з дванадцятеро односельців. Майже всі вони були мені знайомі, а поміж ними й Дмитро, наш сусід і далекий родич. Він, орючи колгоспну ниву, натрапив лемешем на камінь і надщербив плуга. Дарма що така халепа траплялася частенько, бригадир сказав, що Дмитро це зробив зумисне, аби вповільнити виробничі темпи й зменшити врожай у колгоспі. Дмитро спочатку сприйняв слова бригадирові за жарт. Та коли побачив, що той говорить цілком поважно, не стримався й зацідив бригадира в обличчя. Ну і через це опинився під арештом.

Яких п’ять років тому Дмитро оженився з дівчиною-красунею, а два роки опісля став батьком. Була то найщасливіша хвилина в його житті, казав він мені. А тепер його щастю, а можливо й життю, приходив кінець.

Подібний випадок довів до тюрми й іншого мого сусіда. Він також орав у полі плугом, а кінь спіткнувся й розтягнув сухожилля на нозі. І таке часто траплялося, але «товариш Черепін» був іншої думки. Він заявив, що сухожилля ушкоджене внаслідок недбалости орача, і запроторив мого сусіда в буцегарню, одірвавши чи не навік від хворої жінки й чотирьох дітей.

Застав я тут також батька мого приятеля-одноклясника. Я кликав його дядьком Петром. У селі він більше був знаний на прізвище як Шост. Я не дуже й здивувався, побачивши його тут у тюрмі, бо Шост належав до тих, які й досі відмовлялися записатись до колгоспу.