Читаем Страта голодом полностью

А що безперестанку йшов сніг, то деякі сани загрузали в ньому, і тоді зупинялася вся колона. Під гуркіт пострілів і крики міліціонерів та гепеушників, вереск немовлят та жіноче голосіння й плач чоловіки мусили підпрягатися до коней і витягувати сани з заметів.

Не доїжджаючи до станції, валка завернула на путівець, що провадив до товарняка серед поля на запасній колії. Передні кілька вагонів були вже вщерть заповнені арештованими селянами з сусідніх сіл. Біля кожного вагона стояли на варті червоноармійці.

Коли до поїзда підтягнулася вся валка, начальник ҐПУ передав наказ усім залишатись на своїх санях. Охоронці зайняли позиції навколо валки. Не гаючи часу, старший з гепеушників рушив від саней до саней зі списком у руках, вичитуючи з нього прізвища та імена. Відібрані в такий спосіб групи людей відводили зразу під конвоєм до потяга й заганяли одну за одною у вагони.

Коли заповнили й замкнули перший вагон, стало ясно, що жінок відокремлюють від чоловіків, а дітей від батьків. З усіх частин валки почулися розгнівані голоси, чоловіки домагалися права їхати всією родиною разом. А один хлопчак кинувся бігма до вагона, де вже були його батьки. Враз понад людськими головами пройшлася кулеметна попереджувальна черга, але хлопчак не спинив бігу. Тоді пролунали один за одним три прицільні постріли й хлопчина впав мертвим.

У ту мить загальне збудження обернулося відвертим вибухом. Люди сипонули врозсип і зчинилася колотнеча. Кілька чоловіків рвонулося від колони в бік кущів поміж залізничною колією і полем. Один з возіїв саней напнув віжки і спробував від'їхати саньми вбік від станції. Вартові почали стрілянину, й ті, які шукали рятунку в кущах, непорушно застигли на снігу. Той, що тікав саньми разом з родиною, також не уник смерти. Кулеметна черга накрила їх усіх: чоловік і жінка загинули на місці, а чоловікова старенька матір і троє дітей були поранені.

Під націленими на них зусібіч цівками приречені на вигнання селяни мусили врешті припинити опір, і порядок та спокій відновилися знову.

Широко роззявлені пащі вагонів-телятників поглинали гурт за гуртом бранців. Коли всіх повантажили, двері вагонів позасували й замкнули, а біля кожного вагона поставили вартових. Забитих полишили лежати на землі.

Василик потрапив ув останній вагон. Йому пощастило, що він був разом з усією сім'єю. Але хлопцеві мукою було дивитись на те, як тяжко доводиться його батькам і сестрі в цих жахливих умовах. У їхній вагон, призначений для перевезення живої худоби, напхали не менш як півсотні чоловік. Ніяких ні полиць, ні лавок там усередині не було. Та й взагалі доводилося тільки сидіти на голій дерев'яній підлозі з дірками: бракувало місця навіть для хворих, щоб покласти їх.

При зачинених дверях у вагонах було зовсім темно. Тільки через шпарини в стінах вагона пробивалися благенькі стяжки денного світла. Панував суцільний шарварок: ті, котрі стояли, шукали собі місця сісти, а по тих, котрі сиділи, топталися стоячі. Зчинилися крики й сварки, жінки плакали за чоловіками, яких загнали до інших вагонів, діти просили їсти, а всі разом тремтіли від холоду.

Брак харчів та відповідної одежі дошкуляв найбільше. Вигнанцям не дозволили брати з собою нічого зі свого майна, крім речей особистого вжитку, що їх вони здужали нести в руках. А оскільки ніхто не підозрював, що їй чи йому доведеться покинути не лише домівку, а й рідне село, мало хто здогадався взяти з собою бодай те найнеобхідніше.

Для задоволення природних потреб слугував металевий бак, поставлений посеред вагона на всіх п'ять десятків чоловік. Біля нього завжди гурмилися люди, чекаючи своєї черги. Добиратися туди доводилось просто через голови тих, що сиділи на підлозі. Через цю прикру обставину ще більше поставало суперечок, а то й бійок.

Спроби привернути увагу начальства до цих нестерпних умов виявилися безуспішними. Отак у голоді й холоді, запхані в смердючі вагони, вигнанці розпочали свою примусову мандрівку до невідомого місця призначення. Потяг рушив десь опівночі. Коли переїхали мостом через Дніпро, усім стало ясно, що їх везуть на північ. Їхав потяг повільно, часто зупиняючись. Бувало, він простоював годинами. На одній із зупинок двері відімкнули й до половини відсунули. Перше, що побачили перед собою арештанти, були два червоноармійці з гвинтівками навпереваги. Ще кількоро рядових стояло напоготові з мішками й відрами. Начальник конвою оголосив, що зараз роздаватимуть по буханцеві хліба на чотирьох осіб та по оселедцеві кожному. Питну воду будуть роздавати з відер. Арештованих перестерегли, що відра – державна власність, і кожен у вагоні повинен пильнувати, аби її не було ушкоджено. І ще належалося вибрати одного «старшого» на вагон, щоб той відповідав за розподіл їжі й води і стежив за порядком та «чистотою» у вагоні, в якому й далі не було ніяких санітарних вигод.

Після таких коротких настанов військові всунули у вагон мішки з хлібом та оселедцями й кілька відер з водою, і двері знову замкнулися.