– Я ще раз кажу, – вів далі «товариш Черепін», високо тримаючи голову, – я не бажав прилюдно повторювати цієї зухвалої образи, щоб не плямити зайвий раз ні нашої любимої партії, ні уряду, ні вас, товариші. Я кажу «вас», бо більшовицька партія і радянський уряд – це, товариші, ваша партія і ваш уряд.

Ця нотка була чимсь новим у його промові: він і нас втягнув у цілу ту справу і нам було дивно чути таке, бо ніхто з нас не відчував себе ображеним. Навпаки, наші симпатії були на боці Панаса.

– Але він, підсудний, – провадив тим часом «товариш Черепін», – використав цей високодостойний суд, щоб привселюдно повторити своє чорне діяння.

Ми вже налаштувалися вислуховувати нову патріотичну промову, аж раптом озвався Панас:

– Люди добрі! – розпачливо вигукнув він. – Та чи ви при своєму розумі? Я ж нічого такого не сказав, щоб його тут не можна було повторити!

Та ніхто ані пари з уст не випустив, аби його підтримати. Усі мовчали, а «товариш Черепін» тільки обводив пильним поглядом присутніх.

– Ні, таки сказав, сказав, – промовив він до Панаса по хвилі мовчанки.

А потім заходився на власну руч допитувати підсудного, не звертаючи ніякісінької уваги на суддю, котрий тільки мовчки переводив збаранілі очі то на Черепіна, то на Панаса.

– Поясни, як ти посмів сказати таке на партійного представника? – звернувся він до Панаса мало не доброзичливим тоном. Відповіді не було.

– Чи тобі нема що сказати на своє виправдання?

Панас пробурмотів щось собі під ніс, чого ніхто не розчув.

– Це ти сам зі своєї доброї волі сказав на мене, представника партії, що я... отой самий?

– Але ж, товаришу Черепін... – почав був Панас.

– Ніякий я тобі не товариш! – гаркнув «товариш Черепін». – Скільки разів я повинен тобі повторювати?

– Ну, добре... – буркнув Панас, але «товариш Черепін» перебив його грізно:

– Я ще не скінчив!

– Та я мав на думці... – спробував знову Панас.

– Що ти там мав на думці – не рахується. Рахується тільки те, що ти сказав, – обрізав його «товариш Черепін» і після павзи продовжив: – Можливо, ти не мав наміру назвати мене, партію і уряд так, як ти назвав...

– Та знаєте, я гадав... – знов почав був Панас.

– Тобто я маю на увазі, може, ти трохи погарячкував? Чи так воно було?

«Товариш Черепін» явно хотів витягти з Панаса публічне зізнання, що він насправді не думав прозивати його так і що він розкаюється за те слово, яке вихопилося у нього в полі.

– Так, так, оце ж я й хотів сказати, я зовсім не мав на думці...

Знати було, що Панас здавався. Він водно повторював:

– Я не хотів, я зовсім не мав на думці...

«Товариш Черепін» аж розплився усміхом. Він бачив, що ворога зломлено. Витримавши ще одну зі своїх багатозначних павз, він нарешті нахилився до судді Сидора й зашепотів щось йому на вухо.

Але в залі знов прокотилася хвиля збудження. Людям хотілося добрати доладу, що ж достеменно означає слово «жлоб».

– А що це таке – «жлоб»? – вигукнув хтось голосно.

З нас хіба що хтось один-другий знав, що воно за слово. Тоді Панас пояснив, що він сам не знає точного його значення. Уперше він почув це слово в місті: хтось обізвав його жлобом у черзі по хліб.

Однак «товариш Черепін», безперечно, добре знав, що це слово значить. Але він і далі наполягав на тому, що воно страшенно образливе для нього й для партії.

А властиво, так воно не було. Я теж знав, що означає це слово, і не зміг стриматися.

– Прошу слова для пояснення! – збуджено вигукнув я і, не чекаючи дозволу, випалив: – Це не українське слово, а російське, і означає воно «тупий нахаба».

Після цього мого хапливого пояснення усім стало ясно, що Панас не завинив у тому, в чому його обвинувачував «товариш Черепін», та й взагалі не вчинив ніякого злочину. Але це йому однаково не допомогло. Настійливість «товариша Черепіна» взяла таки гору, і суд визнав, що Панас образив не тільки його, але й партію та уряд, отож справу слід передати у вищу судову інстанцію.

Панаса ми вже більш ніколи й не побачили. Але відтоді, ніби в пам'ятку про Панаса, «товариша Черепіна» ми звали не інакше, як «товариш Жлоб». Звісно, поза очі.

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

Однією з найдивніших прикмет колгоспного життя було запровадження різноманітних кампаній для розв'язування безлічі проблем. У наступні роки не минало й дня, щоб нас не закликали взяти участь у тій чи іншій кампанії.

Приміром, з наближенням кожнісінької весни оголошувалася посівна кампанія. До неї мусили бути причетними всі поголовно – чоловіки і жінки, молоді і старі, здорові і хворі. А що вона тяглася аж до літа, то безпосередньо за нею починалася наступна кампанія – збиральна. Далі йшла осіння посівна кампанія. Четвертою була зимова кампанія, що являла собою, власне, прелюдію до відкриття чергової весняної посівної кампанії.

Рівнобіжно з цими основними кампаніями колгоспникам нав'язувано участь і в інших кампаніях. Сюди входили кампанія оподаткування і самооподаткування, кампанія добровільної хлібоздачі державі та ще багато інших. І чи то незалежні одна від одної, а чи з'єднані наче вервечка проклять, ці кампанії лежали на нас докучливим тягарем.