Читаем Служниця полностью

намагаюся її повернути, сподіваючись, що просто вже вкотре

заскочила клямка. Але намарно. Двері замкнені. Але… чому?

Єдине, що спадає мені на думку: можливо, коли Енді пішов з

кімнати, щоб виспатися у власному ліжку (і не годиться в цьому його

винуватити, зважаючи на те, що ця кушетка незручна навіть для однієї

людини, що вже казати про двох), він на автоматі замкнув двері, як

робив це ще за часів, коли в цьому приміщенні була комірка. Зважаючи

на те, що він був сонний, нічого дивного, мабуть, у такій помилці

немає.

А це означає, що доведеться зателефонувати йому. Я муситиму його

розбудити, щоб він мене звідси випустив. Будити Ендрю мені дуже не

хочеться, але, врешті-решт, це ж він тут мене замкнув! Я не сидітиму

тут цілу ніч під замком, надто зважаючи на те, що мені хочеться в

туалет.

Вмикаю світло. І аж тоді бачу три книги, що лежать посеред кімнати

просто на підлозі. Як дивно. Схиляюся над ними, роздивляюся назви

на корінцях.

«Путівник по американських в’язницях».

«Історія тортур».

І примірник телефонного довідника.

Цих книжок тут не було, коли напередодні ввечері я лягала спати. Це

що, Ендрю приніс їх сюди й залишив у кімнаті — розраховуючи, що

вранці я звідси переїду і він зможе знову перетворити цю кімнату на

комірку для речей? Це єдине вірогідне припущення.

Ногою посуваю важкі книжки зі свого шляху й заходжуся

намацувати телефон на комоді, куди я його поклала заряджатися

напередодні перед сном. Чи то принаймні мені так здавалося.

Телефона нема.

Що за чортівня?

Хапаю свої блакитні джинси, що їх залишила на підлозі, й заходжуся

обшукувати кишені. Телефон здимів без сліду. Куди він подівся?

Обшукую шухляди комода, шукаючи маленьку прямокутну

штукенцію, яка стала для мене єдиним зв’язком із зовнішнім світом.

Навіть відгортаю ковдри й простирадла з ліжка, припустивши, що він

міг кудись завалитися під час наших нічних розваг. Відтак стаю на всі

чотири й зазираю під ліжко.

Анічогісінько.

Мабуть, я таки залишила телефон унизу, хоча мені здавалося, що

минулого вечора я тримала його в руках, коли вже була тут, у кімнаті.

Але, мабуть, то я щось переплутала. Ото слушний час я вибрала, щоб

залишитися без телефона — коли замкнена на цьому дурному горищі й

мені так кортить у туалет.

Знову сідаю на ліжко, намагаючись не думати про свій переповнений

сечовий міхур. Не знаю, як мені вдасться заснути. Коли вранці Ендрю

прийде мене забирати, я йому влаштую незлецьку прочуханку за те, що він мене випадково тут замкнув.

***

— Міллі? Ти вже прокинулася?

Рвучко розплющуюся. Не знаю, як мені вдалося заснути, але якось

таки вдалося. Але зараз надворі ще ранній ранок. Маленька кімната

топиться в напівпотемку, крізь крихітне віконце сотаються поодинокі

промені світла.

— Ендрю. — Сідаю в ліжку, в животі тягне майже нестерпно.

Схоплююся з кушетки, дибаю до дверей. — Ти вночі мене випадково

замкнув!

З того боку дверей западає довга пауза. Я сподіваюся почути

вибачення й дзенькіт ключів, який свідчив би, що Ендрю намагається

знайти потрібний, щоб нарешті мене звільнити. Але нічого такого не

чую. Натомість там, за дверима, повна тиша.

— Ендрю, — кажу я. — У тебе ж є ключ?

— Так, звісно, у мене є ключ, — озивається він.

І от саме тоді в мене виникає паскудне передчуття. Вночі я

товкмачила була собі, що це просто випадковість. Це мала бути

випадковість. Аж раптом я вже не так цього певна. Зрештою, як таке

можливо: випадково замкнути свою дівчину на горищі й не збагнути

цього навіть за багато годин?

— Ендрю, відчини двері, будь ласка.

— Міллі. — Голос його звучить якось дивно. Незнайомо. —

Пам’ятаєш, ти вчора читала мої книжки, ті, що стояли в книжковій

шафі?

— Так.

— Ти взяла звідти кілька книжок, а потім просто залишила їх на

журнальному столику. То були мої книжки, а ти повелася з ними не

найкращим чином, еге ж?

Щось я не збагну, що він має на увазі. Так, я справді витягла кілька

книжок із шафи. Три, здається. А потім, мабуть, щось відтягнуло мою

увагу, тому назад я їх так і не поставила, забула. Але хіба ж це аж така

велика проблема? Чому в нього такий засмучений голос?

— Я… вибач, будь ласка.

— Гм… — Інтонації в нього досі дуже дивні. — Ти кажеш «вибач», але ж це мій будинок. Ти не можеш просто робити тут що тобі

заманеться цілком безкарно. Я вважав був, що ти в курсі — ну, ти ж

служниця й усе таке.

Мене пересмикує від того, як зневажливо звучить оце «служниця», але зараз я ладна на все, аби він заспокоївся.

— Вибач, будь ласка. Я не хотіла чинити розгардіяш. Я зараз усе

приберу.

— Я вже прибрав. Запізно.

— Послухай, ну ж бо, ти зараз відімкнеш двері, і ми це обговоримо.

— Я відімкну двері, — озивається він. — Але спершу ти маєш дещо

для мене зробити.

— Що саме?

— Бачиш ці три книжки, що їх я лишив на підлозі?

Книжки досі лежать посеред кімнати — ті самі книжки, через які я