Читаем Служниця полностью

Служниця

Фріда Мак-Фадден

Ця друга — про тортури. Либонь, він спеціально вибирав книжку

саме з такою назвою. А може, й ні. Хтозна?

Опускаю собі на живіт і другу книжку. Тепер тиск стає

дошкульнішим. Книжки важкі. Лопатки й куприк притиснуті до

жорсткої, не застеленої килимом підлоги. Неприємно, але витримати

можна.

Але ж він хотів, щоб я поклала всі три книжки.

Беру останню — телефонний довідник. Він не тільки важкий, але й

грубезний. Його важко навіть підняти, зважаючи на ці дві книжки, що

вже лежать у мене на животі. Далеко не з першої спроби мені вдається-таки покласти книжку собі на живіт. І вага цього стосу мало не

вибиває з мене дух. Дві — то ще так-сяк, а три — просто жах. Мені

страшенно, жахливо незручно. Важко дихати. Корінець нижньої

книжки крає мені ребра.

Ні, я не можу. Не можу.

Зіштовхую із себе книжковий стіс. Плечі мої здіймаються, коли

жадібно хапаю повітря. А Ендрю не може всерйоз вимагати, щоб я

тримала в себе на животі всі три книжки, ще й кілька годин поспіль.

Адже не може?

Спинаюся на ноги й колую кімнатою. Не знаю, що за гру веде

Ендрю, але не збираюся брати в ній участь. Він має мене звідси

випустити. Інакше я сама знайду спосіб опинитися на волі. Має

існувати якийсь спосіб вирватися звідси. Це ж бо не в’язниця.

Можливо, у мене вийде відкрутити вереї. Чи ґвинти на дверній ручці.

В Ендрю є скринька з інструментами внизу, в гаражі, і я що завгодно

віддала б, аби зараз вона опинилася в мене. Але ж і в мене самої, либонь, можна знайти щось корисне в шухлядах комода. Може, щось із

тих речей можна буде використати як саморобну викрутку.

— Міллі?

Це знову голос Енді. Полишаю пошук інструментів і кваплюся до

дверей.

— Я поклала на себе книжки. Будь ласка, випусти мене.

— Я казав, що ти маєш тримати їх три години. А ти протримала

лишень хвилину.

Ні, досить з мене цього лайна.

— Випусти. Мене. Звідси. Негайно!

— Або що? — Він сміється. — Я ж бо вже пояснив тобі, що ти маєш

зробити!

— Я цього не робитиму.

— Чудово. То залишайся під замком.

Хитаю головою.

— Ти що, дозволиш мені тут померти?

— Ти не помреш. Коли завершиться запас води, ти усвідомиш

нарешті, що мусиш зробити, щоб звідси вийти.

Цього разу кроків його я навіть майже не чую — їх заглушують мої

власні крики.

***

Я тримаю три книжки в себе на животі вже протягом двох годин і

п’ятдесяти хвилин.

Ендрю мав слушність. Коли спорожніла третя пляшка води, моє

прагнення вирватися із цієї кімнати стало ще нестерпнішим. Коли

перед очима в мене замайоріли видива водоспаду, я зрозуміла, що

доведеться виконати його вимогу. Авжеж, жодної гарантії, що тоді він

мене випустить, у мене не було, але я сподівалася, що він виконає

обіцянку.

Книжки справді дуже важкі, не брехатиму. Інколи мені здається, що я

більше й секунди не витримаю, що їхня вага в прямому сенсі цього

слова от-от розтрощить мені клубову кістку. Аж тоді вдихаю — ну, тобто якщо це можна так назвати, — і тримаюся. Ще трішечки.

А коли я звідси вийду…

Минає три години, і я зіштовхую стіс книжок із живота. Полегшення

неймовірне. Але, коли я намагаюся сісти, живіт штрикає таким болем, аж на очі нагортаються сльози. Точно залишаться синці. Менше з тим, я примушую себе звестися та знову гамселю у двері.

— Агов! Я все зробила! — горлаю я. — Усе! Випускай мене!

Але, певна річ, Ендрю на мій заклик не з’являється. Можливо, він

справді здатний спостерігати за мною, але я навіть не уявляю, де він.

Удома? На роботі? Він може бути де завгодно. Йому добре відомо, де

зараз я, а от я позбавлена можливості знати, де носить його.

Покидьок.

Приблизно за годину я чую кроки під дверима. Мені хочеться

розридатися від полегшення. Я ніколи раніше не скаржилася на

клаустрофобію, утім пережитий досвід мене змінив. Не впевнена, що

після такого навіть до ліфта зважуся увійти.

— Міллі?

— Я все зробила, мерзото ти така, — кажу з огидою. — Випускай