Читаем Служниця полностью

я можу порадити. Пече страшенно, і очі в мене одразу неймовірно

засльозилися. Шкіра на обличчі здавалася обпеченою. А тоді полилися

шмарклі. За мить я відчула, що вони затікають мені до рота, тоді в роті

теж запекло, з’явився жахливий присмак. Кілька секунд я сиділа на

ліжку, просто силкуючись вирівняти дихання, а потім ще протягом

години не годна була розплющити очі.

Авжеж, з надлишком освіжувача для повітря жодного порівняння.

Однак відтоді минуло вже кілька годин. Очі вже сяк-так розплющую.

Щодо обличчя — враження таке, ніби його опекло сонцем, а повіки

дуже набряклі. Але мені вже не здається, що я от просто зараз ґиґну.

Проте, авжеж, Енді все одно чекатиме, поки я буду в

презентабельнішому вигляді, перш ніж зголоситься випустити мене.

А це означає, що мені, можливо, доведеться провести тут ще одну

ніч. Але сподіватимемося все ж таки, що ні.

Вікно зараз не забите дошками, тому до кімнати принаймні

потрапляє природне освітлення. Лишень це і втримує мене на межі

божевілля. Я підходжу до вікна й визираю на заднє подвір’я. Як мені

кортить там опинитися!

Аж тоді розумію, що подвір’я не порожнє.

Там працює Ензо. Я задкую, але він зводить очі — саме вчасно, щоб

мене побачити. Дивиться просто на мене, і я, дарма що нас розділяють

три поверхи, бачу, як він супиться. Відтак стягає рукавиці та йде до

будинку.

Ой, ні. Це погано.

Не знаю, що Ензо збирається робити. Викличе поліцію? Я не

впевнена, на добре це вийде чи на зле. Енді завжди примудрявся якось

розв’язувати такі ситуації. Він завжди на крок попереду. Десь рік тому

я стала відкладати гроші, ховаючи їх в один зі своїх чобітків, котрі

стояли в гардеробі. Сподівалася накопичити достатньо, щоб утекти. А

тоді якось виявила, що гроші зникли, а наступного дня чоловік

примусив мене йти на горище.

За хвилину у двері гупають п’ястуком. Я задкую, притискаюся до

стіни.

— Ніно? — Це голос Ензо. — Ніно, я знаю, що ви тут!

Кашляю, прочищаючи горло.

— Зі мною все гаразд!

Смикається ручка дверей.

— Якщо з вами все гаразд, то відімкніть двері й дайте мені

пересвідчитися.

Цієї миті до мене раптом доходить, що Ензо каже те цілком

пристойною англійською. Мені здавалося, що він лишень трохи

розуміє мову, а говорити майже не вміє, але зараз його англійська

здається просто бездоганною. Навіть італійського акценту майже не

помітно.

— Я… я зайнята… — кажу неприродно тонким голосом. — Але зі

мною все гаразд. Просто треба дещо зробити.

— Ви сказали, що чоловік мордує вас і замикає на горищі.

Я рвучко втягую повітря. Я ж бо бевкнула це лише тому, що була

впевнена, буцімто він не зрозуміє! Але тепер уже цілком очевидно, що

садівник тоді зрозумів усе до останнього слова. І мені тепер треба

ліквідувати наслідки. Не можна змушувати Енді злоститися.

— Як ви взагалі потрапили в будинок?

Ензо видає якийсь роздратований звук.

— Ви залишаєте ключ під вазоном біля дверей. Так, а де лежить

ключ від цієї кімнати? Кажіть, де він?

— Ензо…

— Кажіть!

Я справді знаю, де ключ від кімнати на горищі. Користі мені з того

знання катма, коли тут сиджу. Але я можу скерувати садівника до того

сховку. Себто могла б, якби захотіла.

— Я знаю, ви намагаєтеся допомогти, але це не зарадить. Будь

ласка… будь ласка, не втручайтеся. Він мене випустить… трохи

згодом.

З того боку дверей западає довга тиша. Мабуть, Ензо розмірковує

зараз, чи варто втручатися в особисте життя клієнтки. Я не знаю, який

у нього імміграційний статус, але мені відомо, що народився він точно

не в Штатах. А ще я впевнена, що в Ендрю з батьками вистачить

грошви й влади, аби домогтися депортації нашого садівника, якщо їм

заманеться.

— Відійдіть, — наказує Ензо. — Я виламаю двері.

— Ні. Не можна! — На очі мені навертаються сльози. — Послухайте, ви не розумієте! Якщо я не робитиму все, що він накаже, то він заподіє

щось Сесілії! А мене запроторить до божевільні… він уже таке робив.

— Ні. Це все просто відмовки.

— Ні, не відмовки! — Моєю щокою вже збігає сльоза. — Ви просто

не розумієте, скільки в нього грошей. Не розумієте, що він може вам

заподіяти! Ви що, хочете, щоб вас депортували?

Ензо знову мовчить якийсь час.

— Це неправильно. Він вас кривдить!

— Зі мною все гаразд. Присягаюся.

Це можна вважати правдою. Ну, майже. Обличчя в мене досі пече, а

очі болять, але Ензо про це знати нема потреби. Ще день, і зі мною все

буде цілком і повністю гаразд. Наче нічого й не було. А відтак можна

буде повертатися до свого звичайного жалюгідного життя.

— Ви хочете, щоб я пішов, — каже садівник.

Я не хочу, щоб він ішов. Понад усе мені кортить, щоб він вибив ці

двері, але я знаю, як Енді все перекрутить. Лишень Бог відає, у чому

він нас обох тоді звинуватить. Я ніколи навіть припустити не могла, що він здатний запроторити мене до божевільні лише за спроби

розповісти правду. Я не хочу, щоб життя Ензо перетворилося на