Читаем Служниця полностью

непослух. На щастя, ця алергія не смертельна — уся доньчина шкіра

просто вкривається пухирцями. Час від часу Ендрю додає трохи масла

Сесілії до вечері, просто для того, щоб нагадати, хто в цьому домі

господар, — і вона починає несамовито чухатися.

Якби я знала, що не потраплю за це до в’язниці, взяла б ніж для

м’яса та встромила б йому в шию.

Утім Енді передбачив і це. Певна річ, він у курсі, що я знемагаю від

спокуси облаштувати його загибель або просто власноруч його

вколошкати. Він заявив мені: якщо він з будь-яких причин помре, його

адвокат надішле листа до поліції. У тому листі йтиметься про мою

нестабільну психіку й про те, що я погрожувала вбити чоловіка.

Власне, зважаючи на мій психіатричний анамнез, навіть у цих

пересторогах потреби не було.

Отже, я залишаюся з ним. І досі не закатрупила його уві сні. І не

найняла задля того якогось зарізяку. Але мрій своїх я не полишу. Коли

Сесілія подорослішає, коли вже я не буду їй потрібна — можливо, мені

вдасться втекти. Він просто не матиме тоді чим мене шантажувати.

Якщо донька буде в безпеці, мені байдуже, що чекатиме на мене саму.

— От ми й на місці! — радісно виголошує Сюзанна, коли ми

під’їжджаємо до нашої брами.

Кумедно: коли я вперше побачила була цю браму, мені здалося, що це

дуже круто — мати будинок за високим парканом. Тепер він мені

здається саме тим, чим він є насправді, — в’язницею.

— Дякую, що підвезла, — кажу я.

Дарма що вона мені не подякувала, коли я в ресторані заплатила за

нас обох.

— Прошу, — щебече подруга. — Сподіваюся, Ендрю незабаром

повернеться.

Я кривлюся, зачувши тривогу в її голосі. Кілька років тому, коли ми

дуже зблизилися із Сюзанною, ми трохи перестаралися з алкоголем під

час посиденьок у неї вдома, і я їй усе розповіла. Геть усе. Я благала її

допомогти. Я зізнавалася, що хочу звернутися до поліції, але не можу.

Не можу, якщо хтось мене не підтримає.

Ми проговорили кілька годин. Сюзанна тримала мене за руку й

присягалася, що все буде добре. Вона наказала мені їхати додому й

пообіцяла, що допоможе. Я ридала від полегшення, увірувавши, що це

нічне жахіття нарешті завершиться.

Але, коли я повернулася додому, на мене вже чекав Ендрю.

Як виявилося, щоразу, коли в мене з’являлася нова подруга, Енді

проводив з нею підготовчу роботу. Він утаємничував моїх знайомих у

те, що в мене, мовляв, проблеми з психікою. Розповідав їм про те, що я

буцімто намагалася зробити за кілька років до того. Попереджав: якщо

лишень у них з’явиться найменший привід перейматися за моє

здоров’я, варто одразу йому зателефонувати — адже в мене, мовляв, може статися черговий напад психозу.

Отже, під час тієї моєї сповіді Сюзанна сказала, що їй треба до

туалету, вислизнула з кімнати й зателефонувала Енді. Попередила

його, що я знову марю. І він, коли я повернулася додому, уже на мене

чекав. Я знову на два місяці загриміла до лікарні Клірв’ю, один з

очільників якої грав у гольф з батьком мого чоловіка.

Коли я повернулася звідти, Сюзанна довго й велемовно

перепрошувала. «Я просто хвилювалася за тебе, Ніно! Я така рада, що

тобі допомогли…»

Авжеж, я їй пробачила. Її ошукали так само, як мене саму. Але

стосунки між нами вже не були колишніми. Я більше нікому й ніколи

не зможу довіряти.

— Отже, побачимося в п’ятницю, так? — питає Сюзанна. — На

шкільній виставі?

— Звісно, — озиваюсь я. — Нагадай-но мені, о котрій початок?

Сюзанна не відповідає, адже її увагу раптово щось привертає.

— О сьомій наче, правда? — уточнюю я.

— Угу… — озивається вона неуважно.

Я стежу за напрямком її погляду, щоб з’ясувати, що це раптом так її

зацікавило… І пускаю очі під лоба. Це Ензо, місцевий садівник, якого

ми найняли двійко місяців тому, щоб наводив лад на подвір’ї. Він

добре працює — дуже сумлінно, ніколи не шукає приводів

відмикувати, а ще на нього дуже приємно дивитися. Це просто

божевілля якесь: коли він працює, усе навколишнє жіноцтво на нього

задивляється, а тоді вони раптово пригадують, що в них теж є для

нього якесь завдання.

— Отакої, — видихає Сюзанна. — Я чула, що садівник у тебе

нівроку, але ж чорт забирай!

Знову заводжу очі.

— Він просто дбає про моріжок — і на цьому квит. Та він навіть

англійської не знає!

— Для мене це не проблема, — озивається Сюзанна. — Дідько, та це

ж навіть перевага!

Вона напосідається на мене, аж допоки не поступаюся. Сюзанна

отримує від мене телефонний номер Ензо. Власне, не те щоб я мала

щось проти. Садівник — наче хлопець нівроку, тому тішуся, що він

матиме змогу заробити. Хай навіть отримав він цю нагоду суто через

свою зовнішність, а не через заслуги на садівничій ниві.

Коли виходжу з автівки й ступаю на подвір’я, Ензо скидає очі. Він

саме підстригає живопліт. Побачивши мене, махає рукою.

— Ciao, Señora[25].

Усміхаюся у відповідь.

— Ciao, Ензо .