Читаем Служниця полностью

батьків і вчителів, я влаштовую вистави й нарікаю на садівника —

мовляв, занапастив мої герані. А все це суто для того, щоб запобігти

появі будь-яких пліток. Я майже впевнена, що Енді встановив маячок

десь у моїй автівці, тому додому до Ензо їхати не можна. Натомість я

приїжджаю до ресторану швидкого харчування, залишаю свою автівку

на паркувальному майданчику й хутенько, поки ніхто не помітив, пересідаю в автомобіль садівника. Телефон із собою не беру.

Ризикувати не годиться.

Ензо живе в маленькій орендованій квартирі в підвальному

приміщенні. На щастя, в нього окремий вхід. Він заводить мене до

крихітної кухні, де стоїть круглий стіл і хирляві стільці. Коли

опускаюся на один з них, він загрозливо рипить піді мною. Я ніяковію

від того, якою мірою гарніший наш будинок за житло Ензо, але

наступної миті мені спадає на думку, що сам господар, схоже, не з тих

людей, які переймаються через такі дурниці.

Ензо підходить до холодильника. Витягає пляшку пива, озирається

до мене.

— Хочеш?

Спочатку збираюся відмовитися, аж тоді змінюю думку.

— Так, будь ласка.

Він повертається до столу з двома пляшками. За допомогою

відкривачки-брелока відкорковує їх і простягає одну мені. Я беру й

відчуваю холод конденсату під пальцями.

— Дякую, — кажу я.

Він знизує плечима.

— Це не таке вже й класне пиво.

— Я не про пиво.

Ензо хрускотить пальцями. Коли м’язи на його передпліччях

напружуються, важко не зважати на те, який просто-таки неймовірно

сексуальний цей хлопець. Якби хтось із жіноцтва нашого кварталу

дізнався, що я побувала в нього вдома, вони показилися б від

ревнощів. Вони, авжеж, вирішили б, що просто під час розмови

садівник заходився зривати з мене одяг, готуючись спокусити, — і

нетямилися б від люті через те, що він вибрав саме мене, а не когось із

сусідок, які, безперечно, значно вродливіші за мене. «Ензо міг би

вибрати когось кращого». Але насправді вони гадки ні про що не

мають. Ці припущення такі далекі від правди, що здаються майже

кумедними. Майже.

— Мені здається… — заговорює Ензо. — Мені здається, що твій

чоловік — погана людина.

Відпиваю довгий ковток пива з пляшки.

— Я навіть не знала, що ти розмовляєш англійською.

Ензо сміється. Він працює в нас уже два роки, але я вперше чую, як

він сміється.

— Коли вдаєш, буцімто не розумієш, значно легше. Бо інакше

жіночки-домогосподарки спокою не дають. Розумієш, про що я?

І я попри все й собі сміюся. Він має слушність.

— То ти родом з Італії?

— Із Сицилії.

— То… — Я гойдаю пиво в пляшці. — То що привело тебе сюди?

Він похнюплюється.

— Це паскудна історія.

— А моя тоді яка?

Ензо понурює очі на власну пляшку.

— Чоловік моєї сестри Антонії… Він був схожий на твого. Був

поганець. Багатий, можновладний поганець, який дуже полюбляв

гамселити дружину. Я вмовляв її поїхати, але вона відмовлялася. А

тоді якось він зіштовхнув її зі сходів, і в лікарні вона померла, так і не

опритомнівши. — Садівник підсмикує рукав футболки й демонструє

мені татуювання в сердечку, ім’я «Антонія». — Це єдине, що

лишилося мені на спомин про неї.

— Господи… — Притискаю долоню до рота. — Мені так шкода.

Його борлак смикається.

— Для таких людей, як він, справедливості не існує. Жодного

ув’язнення. Жодної покути за те, що він убив мою сестру. І я вирішив

покарати його. Самотужки.

Я згадую, як потемніли його очі, коли я сказала, що Енді мене

мордує. «Я його вб’ю».

— Ти його?..

— Ні. — Він знову хрускотить суглобами, і цей звук луною

розходиться в крихітній квартирі. — До цього не дійшло. І я шкодую

про це. Тому що, зрештою, життя моє ніц не варте. Niente[26] .

Довелося зібрати всі наявні кошти, аби вибратися звідти. — Він

відпиває пива з пляшки. — Якщо колись надумаю повернутися, мене

вб’ють ще до того, як вийду з будівлі аеропорту.

Я не знаю, що на це сказати.

— Тобі важко було поїхати?

— А тобі важко буде звідси поїхати?

Якусь мить я розмірковую про це, а тоді хитаю головою.

Я хочу поїхати. Я хочу, щоб мене від Ендрю Вінчестера відділяла

якнайбільша відстань. Якщо це означатиме, що доведеться податися до

Сибіру — я й туди подамся.

— Тобі знадобляться паспорти, для себе й для Сесілії. — Він починає

загинати пальці. — Ще водійські права. Свідоцтва про народження.

Достатня сума готівкою, аби протриматися, допоки знайдеш роботу. І

два квитки на літак.

Серце в мене калатає.

— Отже, мені потрібні гроші.

— У мене є трохи заощаджень, я їх тобі віддам, — каже він.

— Ензо, але я не можу…

Він лише відмахується, почувши мої заперечення.

— Утім цього все одно буде замало. Тобі знадобиться більше.

Зможеш дістати?

Доведеться.

***

За кілька днів я відвожу Сесілію до школи, як роблю це майже

щодня. Її золотаве волосся заплетене у дві бездоганні тонкі кіски, вбрана вона в одну зі своїх світлих пелехатих сукенок, через які донька