Читаем Служниця полностью

дві пляшки води. Віддає мені хот-дог і пляшечку та веде вулицею до

маєтку з бурого пісковику трохи віддалік. Сідає на сходи ґанку, я

опускаюся обіч. Видовище майже комічне: цей красень, вбраний у свій

розкішний діловий костюм, на сходах чужого ґанку, ще й з хот-догом із

гірчицею в руках.

— Дякую за хот-дог, містере Вінчестере, — кажу я.

— Енді, — виправляє він.

— Енді, — повторюю слухняно.

Відкушую шматочок хот-дога. І справді нівроку. Але «найкращий у

місті»? Я цього не певна. Просто собі хліб і м’ясо невідомого

походження.

— Скільки вашій малечі? — питає він.

Щоки в мене пашіють від задоволення — так буває завжди, коли

мене розпитують про доньку.

— П’ять місяців.

— Як її звати?

— Сесілія.

— Гарне ім’я, — усміхається він. — Наче з пісні.

А оце вже — одразу багато очок на його користь, тому що пісня

«Саймона й Ґарфанкеля»[24] — саме те, що спонукало мене дати

донечці це ім’я, хоча воно й пишеться трохи по-іншому. То була

улюблена пісня моїх батьків. То була їхня пісня. А потім сталася

авіатроща, яка відібрала їх у мене. І в такий спосіб я хотіла вшанувати

маму з татом та знову відчути їхню близькість.

Протягом наступних двадцяти хвилин сидимо на ґанку, їмо хот-доги

й розмовляємо. Мене дивує те, якою мірою звичайний Енді Вінчестер.

Мені подобається, як він мені усміхається. І те, як він мене про все

розпитує, наче йому справді цікаво.

Не дивно, що в компанії справи йдуть пречудово — він уміє

поводитися з людьми. Хай там що йому порадив з мого приводу відділ

кадрів, він доклав максимум зусиль. Я вже не засмучена через ту

приключку в Стюартовому кабінеті.

— Мені вже час повертатися, — кажу йому, коли на годиннику о пів

на другу. — Стюарт мене вб’є, якщо я запізнюся з обіду.

Я не уточнюю, що Стюарт взагалі працює на нього.

Енді зводиться й струшує крихти з долонь.

— У мене таке враження, що хот-доги — це не той обід, на який ви

сподівалися в моїй компанії.

— Усе гаразд.

І справді все гаразд. Я чудово провела час, ласуючи хот-догом у

товаристві Енді.

— Дозвольте, я реабілітуюся. — Він дивиться мені просто в очі. — Я

запрошую вас на вечерю.

У мене падає щелепа. Ендрю Вінчестер може отримати будь-яку

жінку, яку йому заманеться. Узагалі будь-яку. Нащо йому запрошувати

мене на вечерю?

Але він це зробив.

І мені так кортить піти з ним повечеряти, що відшивати його майже

боляче.

— Я не зможу. Не буде кому посидіти з малою.

— Моя мати завтра буде в місті, — каже він. — Їй подобається

малеча. Вона залюбки нагляне за Сесілією.

А тепер щелепа в мене падає вже остаточно. Він не лишень запросив

мене на вечерю, але, коли я розповіла йому, в чому проблема, запропонував її розв’язати, залучивши свою матінку. Він справді хоче

повечеряти зі мною!

І як я могла відмовитися?

23 Одна унція дорівнює приблизно 30 мілілітрів.

24 Ідеться про пісню «Cecilia» американського музичного дуету «Саймон і Ґарфанкель».

РОЗДIЛ ТРИДЦЯТЬ ДЕВ’ЯТИЙ

Крок другий. Як з власної наївності одружитися із жорстоким садистом

Ми з Енді одружені вже три місяці, і мені інколи кортить вскубнути

себе.

Наш період женихання був коротким. До зустрічі з Енді всі чоловіки, з якими в мене були стосунки, воліли довго ходити околяса. Але не

Енді. Уже починаючи з того дивовижного вечора нашого першого

побачення він чітко озвучив мені свої наміри. Він шукав серйозних

стосунків. Він уже був заручений за рік до того з жінкою на ймення

Кейтлін, але в них не склалося. Він справді був готовий одружитися.

Він ладен був дбати про нас обох, про мене й Сесілію.

А щодо мене… Енді був просто-таки живим утіленням усіх моїх

мрій. Я мріяла про безпечний прихисток для себе й доньки. Про

чоловіка зі стабільною роботою, який стане батьком для моєї крихітки.

Про чоловіка, який буде добрим, відповідальним і… так, і вродливим

буде також. Енді відповідав усім цим запитам до останнього.

Напередодні нашого весілля я вперто намагалася знайти в ньому

бодай якісь недоліки. Жодна людина просто не могла бути аж такою

ідеальною, як Ендрю Вінчестер. Він просто-таки мусив бути

прихованим ігроманом або мати другу родину, надійно сховану десь у

Юті. Я навіть розмірковувала над тим, чи не варто зателефонувати

Кейтлін, отій дівчині, з якою він був заручений. Він показував мені її

світлини — у неї таке саме, як у мене, біляве волосся й ніжне личко.

Але я не знала її прізвища й не змогла знайти її в соцмережах. Утім

вона принаймні не поливала його брудом у всьому інтернеті. Я

вирішила, що це добрий знак.

Єдине, в чому Енді таки виявився не ідеальним… еге ж, це його

матінка. Евелін Вінчестер присутня в нашому житті більшою мірою, ніж мені того хотілося б. І я не назвала б її найлагіднішою у світі