Читаем Служниця полностью

Випусти. Мене. Із цієї. Кімнати!

— Ти засмучена, — зауважує він. — Я повернуся, коли ти

заспокоїшся.

А тоді кроки його віддаляються. Він іде.

— Енді! — кричу я. — Не смій іти! Повернися! Повернися й випусти

мене звідси негайно! Енді, якщо ти мене не випустиш, я тебе покину!

Випусти мене! — Я гачу у двері вже обома п’ястуками. — Я вже

заспокоїлася! Випусти мене!

Але кроки віддаляються, а тоді повністю затихають.

РОЗДIЛ СОРОКОВИЙ

Крок третій. Як виявити, що твій чоловік — уособлення зла

Уже північ. Минуло три години.

Я гупала у двері й дряпала їх, аж допоки не засадила собі купу

скабок попід нігті. Я кричала, допоки не зірвала голос. Я сподівалася: якщо він не збирається мене випускати, може, принаймні почують

сусіди.

Але за годину я полишила ці марні надії.

Зараз я сиджу на лежанці в кутку кімнати. У дупу мені впиваються

пружини, а я нарешті дозволяю собі розплакатися. Я не знаю, що він

планує зі мною зробити, але думати зараз я здатна лишень про

Сесілію, яка спить у своєму ліжечку. Наодинці з тим психопатом. Що

він зі мною зробить? Що він з нею зробить?

Якщо звідси виберуся, то схоплю Сісі та втечу світ за очі від цього

чоловіка. Мені начхати, скільки в нього грошви. Мені начхати, що ми

за законом подружжя. Я хочу вшитися якнайдалі.

— Ніно?

Голос Енді. Зістрибую з ліжка, підбігаю до дверей.

— Енді…

Видихаю, хоча від мого власного голосу залишилися хіба спомини.

— Ти зірвала голос, — зазначає він.

Не знаю, що на це сказати.

— Не варто було кричати, — повідомляє він. — Горище повністю

звукоізольоване. Тебе все одно ніхто не почує. Я міг би влаштувати

прохану вечерю на другому поверсі — але жоден з гостей не почув би

твоїх криків.

— Будь ласка, випусти мене, — скавучу я.

Я ладна на все. Я ладна погодитися на все, аби лишень він мене

звідси випустив. Авжеж, щойно прочиняться двері, я піду від нього.

Мені начхати, якщо в тій шлюбній угоді написано, що, якщо

розлучення станеться протягом першого року шлюбного життя, я

вхоплю шилом патоки. Я готова на все, аби лишень, хай йому грець, звідси вирватися.

— Не хвилюйся, Ніно, — каже він. — Я тебе звідси випущу. Обіцяю.

Видихаю.

— Але не зараз, — додає Ендрю. — Ти маєш усвідомити наслідки

того, що ти накоїла.

— Про що ти? Наслідки чого саме?

— Я про твоє волосся. — Голос його сповнений огиди. — Я не можу

дозволити, щоб моя дружина ходила нечупарою з відрослими темними

коренями.

Відрослі корені? Повірити не можу, що він розлютився саме через це.

Господи, та там же лишень кілька міліметрів тих коренів!

— Мені дуже шкода. Обіцяю, я негайно запишуся до салону!

— Цього не досить.

Притискаюся чолом до дверей.

— Це перше, що я зроблю завтра зранку, присягаюся.

Він позіхає там, за дверима.

— Я йду спати. Тримайся, а вранці поговоримо про твоє покарання.

Кроки його повільно стишуються. Він іде. Хай навіть долоні в мене

вже болять від гупання у двері, я гачу в них знову й знову. Гамселю

п’ястуком щосили так, що дивом цілими лишаються кістки.

— Енді, не смій мене тут залишати на ніч! Повернися! Повернися, кажу!

Але він просто не звертає уваги.

***

Сплю в цій кімнаті. Певно, що сплю. Хіба в мене є вибір?

Я не думала, що закуняю, але врешті-решт провалилася в дрімоту.

Виплеск адреналіну, який підтримував мене, поки я гупала у двері й

кричала, змінився виснаженням, і я вирубалася просто на тій старій

незручній лежанці. Вона не набагато гірша, ніж те ліжко, що на ньому

я спала була в маленькій квартирі, коли існували лишень ми з

Сесілією. Але тепер я звикла до матраца Енді — з піни, з ефектом

пам’яті.

Згадую, як воно велося, коли ми були лишень удвох, я і Сісі. Я

постійно почувалася напруженою, постійно ладна була от-от

розридатися. Я ж бо й гадки не мала, як ми добре живемо, допоки не

одружилася з психопатом, який замикає мене на ніч у кімнаті лишень

через те, що я проґавила відвідини перукарні.

Сісі. Сподіваюся, з нею все добре. Якщо цей покидьок бодай

волосинку на її голівці зачепить, присягаюся, я його вб’ю. І мені

начхати, якщо за це я потім сидітиму до скону.

Коли прокидаюся вранці, спина скімлить. І голова болить. Але, що

найпаскудніше, мені страшенно кортить до вітру. Аж сечовий міхур

болить. Це найбільше мене гнітить.

І що мені робити? Туалету тут, у кімнаті, немає.

Але, якщо я ще трохи почекаю, то просто усюсяюся.

Зводжуся. Ще раз обходжу кімнату. Смикаю ручку дверей, сподіваючись, що, можливо, усі події минулої ночі були просто

галюцинацією і двері зараз якимось дивовижним чином розчахнуться.

Але ні. Вони замкнені.

Пригадую: коли я зазирнула була до шафи, там дещо стояло. Відро.

Енді все продумав. Заманив мене сюди. Встановив замок ззовні. І

відро в шафу поставив не просто так.

Доведеться зважитися.

Мабуть, є на світі щось гірше, аніж попісяти у відро. Витягаю його із