Читаем Служниця полностью

Але зарплата пристойна, соціальні гарантії чудові, а графік стабільний, ще й робочий день не дуже довгий. До того ж мені сказали, що

попереду підвищення. Ну… десь попереду.

Утім просто зараз мені треба якось перебути ці двадцять хвилин так, щоб у мене не вибухнули груди.

Я вже майже ладна зірватися з місця й помчати в туалет зі своїм

наплічником з причандаллям для зціджування й крихітними

пляшечками для молока напереваги — коли раптом з інтеркому лунає

Стюартів голос.

— Ніно? — гукає він. — А принесіть-но мені дані щодо «Ґрейді».

— Так сер, просто зараз.

Вмикаю комп’ютер, завантажую потрібні файли, відправляю їх на

друк. Там приблизно п’ятдесят сторінок. Сиджу, постукуючи носаком

черевичка по підлозі, і дивлюся, як принтер випльовує сторінку за

сторінкою. Коли нарешті отримую останню, то хапаю стос і квапливо

йду в кабінет.

Ледь прочиняю двері.

— Містере Лінч? Можна увійти?

— Заходьте, Ніно.

Прочиняю двері вже повністю. Одразу помічаю, вони обидва

витріщаються на мене. І не оцінювально, як колись їли мене очима в

барах, перш ніж я завагітніла і все моє життя змінилося. Вони

дивляться на мене так, наче у волоссі в мене заплутався гігантський

павучисько, а я цього не помітила. Я вже збираюся спитати, до чого це, хай їм грець, вони додивляються, коли опускаю погляд і все розумію.

Молоко проступило.

Не просто проступило — з мене тече, наче з дійної корови. Навколо

пипок два здоровезні кола, по блузці скрапують цівки молока. Мені

негайно кортить заповзти кудись під стіл і просто там померти.

— Ніно! — вигукує Стюарт. — Приведіть себе в належний вигляд!

— Так, — кажу я квапливо. — Я… перепрошую, мені дуже шкода, я…

Кидаю папери Стюартові на стіл і якнайшвидше виходжу з кабінету.

Хапаю піджак, щоб приховати під ним блузку. Кліпаю, заганяючи

назад сльози. Я навіть не впевнена, що саме дужче мене засмутило: те, що бос боса мого боса став свідком мого конфузу, а чи те, що я

змарнувала молоко.

Іду з молоковідсмоктувачем до туалету, вмикаю його в розетку й

позбуваюся нарешті цієї нестримної важкості в грудях. Попри те

зніяковіння, що його відчуваю, мені так приємно спекатися нарешті

цього молока! Відчуття навіть приємніші, аніж після сексу. Хоча не те, щоб я пам’ятала, які вони, відчуття після сексу, — адже останнім моїм

сексом була та дурнувата інтрижка на одну ніч, через яку я опинилася

в цій халепі. Наповнюю молоком дві пляшечки по п’ять унцій[23] і

кладу їх у кишеню наплічника, де вже лежить медичний пакет з

льодом. Зараз треба буде поставити їх у холодильник і забрати, перш

ніж піду додому. І час уже повертатися на робоче місце. Доведеться

сидіти в піджаку аж до кінця робочого дня, адже я нещодавно виявила: молоко лишає по собі плями навіть після висихання.

Коли прочиняю двері до туалету, то, на свій подив, бачу людину. І не

просто людину. Ендрю Вінчестера. Боса боса мого боса. Він стоїть, скинувши руку в повітря, наче збираючись постукати у двері. Очі його

розширюються, коли він мене бачить.

— Еммм… — видихаю я. — Власне, чоловічий туалет отам.

І негайно почуваюся цілковитою дурепою. Це ж бо його компанія!

Крім того, на дверях — трафаретний малюнок жіночої фігурки в сукні.

Авжеж, він у курсі, що це жіночий туалет.

— Та, власне, — каже він, — я шукав вас.

— Мене?

Він киває.

— Хотів пересвідчитися, що з вами все гаразд.

— Зі мною все гаразд, — намагаюся усміхнутися, прагнучи

приховати зніяковіння через пережите приниження. — Це ж просто

молоко.

— Я знаю, але… — Він супиться. — Стюарт повівся з вами як

останній покидьок. Це просто неприпустимо.

— Та, власне… — Мене поймає неймовірна спокуса розповісти йому

про сотні інших ситуацій, коли Стюарт поводився зі мною як останній

покидьок. Але це, мабуть, паскудна ідея — поливати лайном власного

боса. — Усе гаразд. Я все одно збиралася на ланч, тому…

— Я теж. — Він зводить брову. — Не проти скласти мені компанію?

Певна річ, я кажу «так». Навіть якби він не був босом боса мого

боса, я все одно сказала б «так». Почнімо з того, що він просто

неймовірний. Мені подобається його усмішка — ці зморщечки навколо

очей і ямка на підборідді. До того ж ідеться не про побачення! Він

просто почувається винним через те, що сталося в кабінеті Стюарта.

Можливо, хтось із відділу кадрів порадив йому це зробити, щоб

залагодити неприємну ситуацію.

Слідом за Ендрю Вінчестером я спускаюся до вестибюля будівлі, яка

належить моєму супутникові. Я вирішую, що він поведе мене до

одного з розкішних ресторанів, яких багато тут довкруги, тому

почуваюся просто-таки в шоці, коли Ендрю скеровує мене до ятки з

хот-догами просто біля входу і стає в чергу.

— Тут роблять найкращі хот-доги в місті, — підморгує він мені. — З

чим вам?

— Ем… мабуть, із гірчицею.

Коли підходить наша черга, він замовляє два хот-доги з гірчицею і