Читаем Село не люди полностью

Рожеве пальто в целофані лежало біля ліжка. Катерина пальто вдягнула, гумові чоботи в руки взяла. Навшпиньки – з дому.

Прислухалася. Тихо на соломі, сплять мамка з татком. І – до кургану.

Півдороги бігла. Чоботи гумові у руках. Зупинилася.

– От я дурна!

Чоботи взула. Озирнулася. Ніч – як чорнило.

– Нічо', нічо'… – прошепотіла і, хоч упала душа, пішла далі.

Не бігла вже.

Чим до копи ближче, тим тихіше йшла. Мовби за ноги хтось хапав: утримати хотів. Дійшла, вдивляється – нічогісінько не видко.

Набрала повітря у груди, видихнула тихо:

– Дядьку Романе…

Від копи – шурхіт.

Катерина очі витріщила – хоч би щось побачити! А раптом – чуже, зле…

Перелякалася – та ще тихіше:

– Дядьку Романе…

– А-а-а, це ти, – почула.

Ніби дядька Романа голос, а чужим здався. Голову опустила. «Уже не Русалонька я». І всі чисто слова забула, що сказати хотіла.

Роман підійшов ближче.

– Чого прийшла? – мов ляснув.

– Піду…

Обернулася, бреде від копи. Роман сіпнувся, за руку вхопив.

– Та ні вже, стій!

– Піду я…

– Не підеш, – сичить. – Є в мене до тебе розмова, Русалонько! І з такою ненавистю сказав він те «Русалонько», що Катерині сльози в очі:

– Та ніяка я вже не Русалонька! – каже. – Хоч вирвіть мені ту косу, бо не хочу, щоб іще хтось мене так звав. Роман під копу звалився, Катерину за руку – сідай! Сіла, тремтить.

– Чого вам?

Роман пальці зчепив. Мовчить. І вона – ні слова.

Аж він:

– Ти… була там?

– Де? – цокотить зубами зі страху.

– Там, де Сашка знайшли…

– Була колись раніше…

– Тієї ночі була? – аж булькотить гнів у горлі.

– Ні…

– Брешеш… – і пасмо русяве з кишені дістає. – Твоє? Твоє…

Катерина в ноги Романові ткнулася, рученятами обхопила:

– Усе чисто розкажу. Усе чисто, тільки не женіть мене від себе. Не женіть, бо… який там місяць – і тижня не протримаюся!.. Щодня хочеться мамку на кухню покликати, зачинитися там, щоб татко не чув, і сказати їй: «Мамцю, я дядька Романа люблю. І він мене любить». Чи вже не любите? Роман закрив лице руками, заскреготів зубами.

– Що ж це воно! Що ж це…

Катерина голову до його колін притисла.

– Усі ці дні… Усі дні… Оце тільки б обняти вас і жаліти. Щоб хоч поплакали…

Роман наче схаменувся. Катерину підняв:

– Розказуй…

– Сорому боялася. Боялася, як узнаєте, розлюбите…

– Та кажи ж!

– Сергій із Сашкою усе грозилися нам із Людкою сюрприз зробити. А який сюрприз – не казали. Ми й не знали нічого. Хлопці сказали, щоб ми у п'ятницю вночі до великого будинку прийшли… Ми зайшли, а вони сидять, простинями понакривалися. Нас побачили, простині повідкидали, а там… Вони голі були. Ми перелякалися і втекли. – І все? – Роман запитав – і раптом страшне відчув: на душі легше стало. Перелякався.

– Клянуся, клянуся, – шепотіла Катерина. – Як не вірите, в Людки спитайте чи в Сергія… Брехала, бо сорому боялася. А зараз – усе розказала. Не вірите?

– Вірю, – видихнув. Притис дівча до себе. Вона тремтіла і шепотіла:

– А у вас дрижаки… Змерзли.

– Зовсім не змерз… Зовсім…

– Я зараз побіжу, а завтра вночі прийду. Можна?

– Можна, можна… – І голос у вас хрипить. Точно змерзли. Глянула йому в очі.

– Поцілуєте мене?

– Поцілую…

Долонями обличчя її торкнувся, в голові запаморочилося. А Катерина пригортається:

– А можна я сама?

– Можна, Русалонько…

Вона щоки неголені цілує та примовляє:

– Оце мені таке щастя… таке щастя…

Схаменулася, як чорнило ночі геть вицвіло.

– Ой, боже ж! А як мамка прокинулася?

Роман личко поцілував і прошепотів:

– Одна ти в мене залишилася, Русалонько, на всьому білому світі.

– Чи, думаєте, покину вас? – як у гарячці.

– Біжи, Русалонько.

– Я скоро повернуся. День тепер короткий. – І побігла.

До Шанівки добралася, коли небо сірим стало. Хотіла в хату шмигнути, а потім придумала. До сараю підійшла.

– Мамо, татку! Ви ще спите? Не померзли?

Мамка одразу прокинулася.

– Доню, ти вже встала?

– Чо'сь встала, а тепер би ще поспала. Татко ворухнувся.

– А може, людей побудимо, бо знову спати будуть до обіду? Учені люди очі продерли, побігли вдвох до туалету за хатою.

Про щось там побалакали тихцем, повернулися, Ігор каже:

– Сьогодні копати не треба. Ми підемо самі, будемо розбирати той ґрунт, що вчора з кургану відкинули.

– Плакали наші грошики, – зітхнув татко. Ігор усміхнувся, наче вибачився:

– Та ні. Ми однаково будемо по шістдесят гривень на добу платити. Ви ж нас годуєте, спати гарно вкладаєте. Зараз і заплачу за два дні. А потім іще. Татко в долоні – лясь!

– Оце діло! Ну, як не треба сьогодні копати, то ми своїми справами займемося. Добре?

– Добре, – вчені кивають. Поснідали і мерщій до кургану.

– От і біжи до своєї школи, поки час є, – татко Катерині каже.

Довелося йти. Та й Людка вже під хвірткою стояла.

Учені тягли лопати, в кожного сумка через плече.

Денис зупинився, кинув сумку на землю, гукнув спересердя: – І навіщо ти селян відмовив? Самому копати хочеться? Ігор теж зупинився, глянув на друга:

– Ну як ти не розумієш?! Навіщо нам зайві свідки? – Ігоре, невже ти думаєш, вони уявляють цінність того, що ми знайшли? Ти подивися на них… Примітивні… Примітивні, як таз із водою…

– Брате, нам іще пару днів треба, щоб зрозуміти цінність кургану, і ми все зробимо самі, без свідків, – Ігор йому.