Читаем Село не люди полностью

«А потім іще й у тазу бовкатися», – додав подумки. І міцніше притис до себе згорточок зі знахідками. На Ігора й не дивиться, а той усе й без слів розуміє. «Падло, – психує. – Скоріш за все, знайшов щось дуже рідкісне. І мовчить…»

Катерина з Людкою у кутку сиділи. Шанівці трохи посперечалися, кому першому затягувати, аж на порозі – Раїса. Усі й замовкли.

Мамка підхопилася.

– Рая… Голубонька… От і добре, що прийшла. Сідай, люба, пісень послухай… Раїса всміхнулася – мороз по шкірі. Каже:

– Та чого ж слухати… Я й сама заспіваю. Я таких пісень знаю, що ви й не чули.

Шанівці брови попіднімали – оце так!

А Денис не помічає нічого, пожвавішав:

– Це добре. Ми вас уважно слухаємо.

Раїса оком по хаті:

– А де твоя донечка, Льоня?

– Он сидить. Де їй бути? – татко каже.

– А ходи сюди, доню. Сідай поряд, – Раїса мовить, і так, що заперечити страшно.

Мамка Катерину підштовхує.

– Піди… Бач, як тітці Раїсі погано.

– Не піду, – Катерина шепоче їй, а йде.

Сіла поряд. Раїса всміхнулася гірко.

– Ну, слухайте… – і рукою – за Катрину руку.

Стиснула.

Раїса замовкла.

Денис почервонів, плечима знизав:

– Це просто якесь дитяче порно! – каже. – Ніколи не чув народних пісень про таких малих дівчаток. Це знахідка… А ще знаєте?

Раїса Катерининої руки не випускає:

– Я багато знаю… Ой, як же я багато знаю… Жити не хочеться.

Мамка з тривогою на неї:

– Ходімо, голубонько… Я тебе проводжу. Мабуть, відпочити тобі треба…

– Та ні, я тільки співати настроїлася, – Раїса їй. І як затягне:

Зупинилася, Катерині у вічі:

– Ну що, доню? Гарно я співаю?

Катерина – німа од страху.

Мамка доньку від Раїси відірвала. До себе пригорнула. До Раїси:

– Та що з тобою, голубонько? Нащо мені дівча лякаєш?

Раїса підвелася. Навпроти мамки стала. Губи тремтять, а очі – геть скажені.

– Будеш мені парою… – мамці, і як зарегоче!

Татко Раїсу за руку – та до дверей: – Іди собі… Не буде вже сьогодні пісень. Наспівалися… Раїса вирвалася – ніхто й чхнути не встиг. Плигонула, за Катеринину шию вчепилася:

– Курво малолітнє… Я тебе розіпну… – ридає.

Крик здійнявся. Мужики Раїсу відірвали, потягли з хати. Мамка жене всіх: – Ідіть, ідіть! Чого роти пороззявляли? Божеволіє жінка від горя, кидається на всіх.

– Та не на всіх, – каже Ничипориха. – Тільки на твою Катрусю. – І до Катерини: – Може, ти щось знаєш, Катя?

Людка з кутка мотає головою: мовляв, не кажи нічого!

– Ні… – Катя прохрипіла.

Шанівці розходилися з неохотою. Оберталися.

– Та йдіть уже! – татко гримнув.

– Таж теє… – Ничипориха вставилася. – Щось воно не те… Мамка зметнулася:

– Та ви себе, Ничипорихо, згадайте… Усім селом вас від доньчиної труни відтягували… Ідіть уже, не ятріть душу! Як усі вийшли – на вчених глянула. Сидять, як дві миші.

Тільки очима лупають.

– Дивовижно, – Денис каже, а мамка йому:

– Хіба у вас у місті сміються, як дитину втратять?

– Та ні.

Ледь повкладалися.

Татко на солому пішов, а мамка від Катерини не відходить.

– Посиджу з тобою, доню… Катерина плаче, шию руками тре:

– Болить…

– Лежи, лежи тихенько, – мамка їй. – Завтра зранку до баби Килини збігаю, може, травиці якої дасть, щоб легше було.

– Добре…

Трохи заспокоїлися, мамка й питає:

– Доню, а чого Раїса на тебе кинулася? Може, Ничипориха права? Може, знаєш щось про Сашкову загибель…

– Нічого не знаю, мамо, – прошепотіла, очі заплющила.

Хай краще мамка думає, що спить донька.

Мамка ще довго сиділа, а Катерині перед очі – дядько Роман. Посивіле волосся куйовдить, озирається… «Русалонько, чому ж не прийшла? Забула мене?» А вона йому ніби відповідає: «Тільки не зліться на мене! Не думайте, що я малолєтка дурна! Так воно вийшло… Та й мамка не спить».

Доки наступного ранку вчені продерли очі, мамка встигла збігати до баби Килини, подоїти корову і зліпити гостям сніданок. – Їжте, гості дорогі, – всміхалася, ніби нічого незвичного вчора не сталося.