Читаем Село не люди полностью

– Цікаво… От, ніби, що на серці, те й на вустах. Чуєш, Катю! А як би ти продовжила… Била мене мати березовим прутом…

– Ні, такої не можу, – Катерина каже. – І чому?

– Бо мене матуся ніколи не била, – сміється.

– Ну, тоді…Ой у вишневому садочку, там соловейко щебетав… – захопився Денис.

Мамка – до кухні:

– Смачного, гості дорогі. А до кургану ми сьогодні не підемо?

– Підемо, підемо, – Ігор першим підхопився.

На ранок після похорону Роман із Раїсою довго сиділи на цвинтарі. Мовчали. Раїса обклала свіжу могилку пиріжками, котлетами, ніжками курячими, помідорами, огірками.

– Потім поїси, синочку, – прошепотіла.

– Людям сміх, – Роман вимовив. – Зробила з могили якийсь натюрморт. Бомжі будуть по могилі скакати з радощів, що їсти мають.

– Де тут бомжі?

– Як не бомжі, то собаки розтягнуть. Збери все докупи, поклади красиво на рушник…

Ледь умовив. Раїса все на рушник склала й питає:

– А нащо ти, Ромку, будинок спалив?

Роман голову опустив і зубами скрегоче:

– А я кожного спалю, хто мою дитину занапастив. Знайду і живцем спалю.

Раїсі – ніби ляпаса хтось дав. Схаменулася. Ожила. Перелякалася.

– Боронь Боже! Боронь Боже, Ромчику! Синочка все одно не вернемо…

– Та щось же його змусило таке паскудство собі зробити?! – Роман уперше заговорив про причину загибелі сина. – Я все одно взнаю правду.

– Ой, як боюся я тієї правди, Ромчику! – прошепотіла Раїса.

– Гірше вже нема куди, – відповів Роман.

Раїса лишилася біля синової могили, а Роман пішов дорогою на курган.

– Краще буду копу Залусківського стерегти, – пояснив жінці. – Бо звихнуся.

Курган і велика копа Залусківського вже виднілися, коли Роман побачив на дорозі купку людей.

– Точно, чужі курви мойому горю радуються!.. – і очі шалені.

Гілляку товсту із землі підібрав, у другу руку каменюку – і пішов на таран… Ближче, ближче…

– Тьху, трясця твоїй матері! – каменем об землю.

Мамка з татком Романа ще здалеку побачили. І Катерина побачила. А зупинилися, бо вчені втомилися – перепочинку попросили. Татко до Романа ступив, руку простягнув:

– Привіт, Ромка.

– Привіт, – голови не підіймає.

– А ти чого тут? – татко йому.

– На копу йду, – сказав і пішов.

А Катерина з-за мамчиної руки на нього дивиться. Очі плачуть. Так би й рвонула. Притислася б, слова б ніжні говорила і все просилася би, щоб із собою взяв…

Мамка доньку обійняла. Сама ледве втримується.

– Зовсім горе чоловіка з розуму зводить, – каже. І вченим:

– Ходімо, ходімо… Бо ж і часу не лишиться.

Копали дивно. Не так, як от картоплю на городі. Ігор оббігав курган, щось покумекав і наказав потроху копати в одному місці. До вечора з'явився рівний рівчачок, що вів у серце кургану. Через кожні півгодини вчені копачів зупиняли:

– Перепочиньте, а ми глянемо. – І що вони там дивляться? – казав татко.

– Та ти радій, – мамка йому. – Бо я думала, добряче копати будемо, а ми тюкаємо лопатами, мов ті хворі. Я й не втомилася зовсім. …Увечері йшли до Шанівки. Учені несли в хустині дрібні залізячки й раділи, як діти.

– Це фантастично! – вихоплювалося в Дениса.

– Я навіть боюся подумати, що ще ми можемо знайти, – Ігор йому.

А Катерина все оберталася.

– Шию скрутиш! – сказав татко. – Краще заспівай, чи що?

Катерина чогось усміхнулася – та як загорланить:

Людці – дякувати. Прискакала ввечері. Нові черевики начистила, заколок у руде волосся наштрикала.

– Можна я пісень послухаю?!

Учені кивають. Їм що? Чим більше людей, тим більша ймовірність рідкісне відшукати.

Катерина сіла у кутку – геть кам'яна, а всередині труситься вся. «Скоріше б ніч! Скоріше б ніч! – одне в голові. – Побіжу до копи. На коліна впаду, доповзу до нього, скажу – хоч убийте мене, а я лишуся!»

А вечір – тягнеться і тягнеться. Ничипориха бабів привела. Мужики припленталися. Як заспівали – аж дзвенить. Наче сам Господь підспівує.

Потім татко пляшку витяг, а Федька Тамарчин по ковбасу додому збігав. Пляшку прикінчили та ще краще заспівали.

Катерина як почула – до своєї кімнати суне. А мамка:

– Куди це ти?

– Та голова болить, – Катерина бреше. – Полежу трохи.

– Ну, йди, доню, – мамка з тривогою.

Аж раптом Ничипориха пісню на півслові зупинила і зойкнула:

– Гой! Чия то корова реве?

– Твоя і реве, – сказав татко.

– От біда! Тре' додому, – схаменулася Ничипориха. До всіх: – Ану, гайда, гайда… Не останній день живемо. Ще поспіваємо.

Шанівці розійшлися, гості полягали, мамка з татком на солому подалися, а Катерина на постіль сіла і так просиділа, доки всі не позасинали.