Читаем Село не люди полностью

– Мо' я до школи? – Катерина питає.

– Яка там школа, – татко буркнув. – Цить мені з твоєю школою. Аби бігати сюди-туди, а потім дурного ліфчика просити. Ото й зароби на свій ліфчик.

– Ой, Льончику, ще наробиться дитина, – мамка зітхає.

– Ти мені, жінко, дурного не мели! – татко їй. – Чи хочеш, щоб воно ледачим виросло?!

– Таж мала ще… – мамка.

– Як ліфчики дурні, то й не мала, а як працювати – мала? – татко злиться.

– Та годі вже, – мамка й собі пихкає. – Ходімте краще спати!

– А де ви ляжете? – Катерина очима кліпає. – На вашому ж ліжку гості хропака задають.

– Підемо на солому в сарай, – мамка каже. – А ти тихесенько до своєї кімнатки йди.

– Мамо… Холодно вже. Та й сором, – Катерина їй. – Гості проснуться, запитають: а де, дівчино, твої батьки? І що мені казати? Що ви в соломі?

– А ти, доню, скажи… Мовляв, на дачі батьки ночують. Урожай стережуть, – мамка сміється.

– На якій іще дачі? – Катерина й собі сміється. – Де це в Шанівці дачі об'явилися… І з поля вже зібрали все чисто.

– А їм звідки знати? – мамка роз'яснює. – Вони ж городські…

Зранку Катерина тричі чайник на вогонь ставила. Усе хотілося їй одразу гостей гарячим чаєм пригостити. А вони знай собі сопуть. – І коли вони працюють? – не розуміла.

Татко з мамкою ще вдосвіта розбіглися, сама Катерина вже й води від криниці наносила, худобі дала, сніданок організувала. Навіть останні новини від Людки дізналася.

Біля криниці й зустрілися.

– Катька, то що за люди у вас? – питає Людка, і очі горять.

– Учені з міста. Пісні записують, у кургані ритися будуть.

– Пісні? – Людка аж підскочила. – То я прийду до вас? Можна? Я багато пісень знаю. У Миколи стільки касет накупила… Цілу торбу! І Руслана, і Біличка, і Могилевська. І Орбакайте, і ця… як її… Маша Распутіна.

– Вони старі народні пісні записують, – Катерина каже.

– Да? – Людка задумалася. – Ну, нічо’! Однаково прийду, бо ж так цікаво, аж дрижаки під колінками.

– Приходь, – Катерина їй. – А до школи не підеш?

– Не піду. Маманю понесло за село до покинутих будинків, веліла мені в хаті прибрати.

– До покинутих будинків? – Катерина питає. – А чого це?

– А ти не чула? – Людка їй. – Таж уночі дядько Роман великий будинок геть чисто спалив. Навіть Залусківський перехрестився, що вітру не було. Каже, був би вітер, спалило б Шанівку.

Людка озирнулася.

– Ти ж нікому?..

– Ні, – Катерина їй. – І добре. Піду я, а ввечері припруся до вас, – Людка підхопила повне відро, потягла до хати.

Катерина сиділа на кухні в кутку, спостерігала, як гості снідають.

«І що вони оце довбають ту яєшню півгодини?! – не розуміла. – Ще й ножа якогось біса їм треба… Мало того, що проспали майже до обіду, тепер до вечора снідати будуть. Коли ж ми до того кургану дійдемо?!» Ігор доїв, чашку з чаєм підсунув до себе.

– Ну, як тобі тут живеться, Катерино?

– Добре живеться, – каже Катерина з осторогою.

– А ви мух із кухні не виганяєте?

– Адже ж осінь, – Катерина всміхається.

– То й що? Ви їх перезимувати пустили?

– Восени мухи завжди злі. Та ви сидіть, я зараз їх рушником… – підхопилася.

– Не треба, – Денис каже. – А скажи… Ванни тільки у вас нема чи у всіх шанівців?

– А нащо ванна? – Катерина питає.

– Помитися, – Денис із іронією.

– Щоб помитися, води треба, а не ванни, – Катерина йому, а Ігор у сміх:

– Знову «техніка розриву»? – питає.

– Та зачекай, – Денис аж почервонів. – Ну, а туалет… От буде зима… І ти будеш надвір бігати? Змерзнеш.

– На ніч мамка відро в хату внесе, а вдень – не холодно.

– Добре. А телевізор? Є у вас телевізор?

– Чого ж, був, – Катерина каже. – Тільки зламався. – І ви не знаєте, що в країні відбувається. Так?

– А онде радіо, – Катерина знов осміхнулася – такими чудними гості їй здавалися. – А ще минулого року мені один татків знайомий плеєра подарував. Тільки… він теж зламався.

Тепер до Людки бігаю пісні слухати. Мені Ірина Білик дуже подобається.

– Краще сама заспівай пісню якусь. Твоя мама казала, що ти до пісень свої слова придумуєш, – Денис просить.

– Та я так зразу й не можу, – почервоніла Катерина.

– А давай я рядочок скажу, а ти продовжиш… А тут саме мамка з двору зайшла, бо вже все переробила, а чекати несила. Стала тихо у коридорі. «Ану, – думає, – послухаю, як донька гостей уразить». Денис мить подумав.

– Ой на горі два дубки…

Катерина голову опустила й шепоче:

Мамка брови звела, руку до грудей приклала. «Оце такої!» – вразилася.

Денис розсміявся.

– Дуже добре! Тільки чого ж таке сумне вигадуєш, Катрусю? А давай іще! Горіла сосна, палала…

Мамка зовсім розгубилася. До кухні заглядає тихенько. Стоїть Катерина посеред кухні, очі долу – і співає.

– Стоп! Стоп! – Денис просить. – Мені записати треба. Хто б міг подумати?! Це ж зовсім новий пласт народної творчості. Як думаєш, Ігоре?