Читаем Село не люди полностью

– От і ти… Не про душу Сашкову думаєш – про себе, про серце своє зболіле… А то – гріх! На цвинтарі ледь труну не зламала… Добре, Льонька за ноги вхопив. А якби плигонула до ями? Ото гріх! А тепер… Пом'янути хлопця треба, все село зійшлося, а ти лежиш… А хлопець усе бачить… Дивиться з небес і плаче, бо мамця себе жаліє, а не душу синову…

Раїса сіла на ліжку – крізь бабу дивиться.

– Ходімо..

Ничипориха головою захитала.

– Зараз підемо. Голова не крутиться?

– Не крутиться…

– Ти ще молода, – Ничипориха їй. – Будуть у вас іще з Ромкою діти.

– Не будуть.

– А ти не зарікайся, – Ничипориха Раїсі.

– У мене, бабо, по-женськи геть усе чисто вирізане. Коли ото в компостну яму впала та п'ять годин у ній топилася, застудилася навіки. Один він у мене був, синочок мій золотий… – і завила.

– Це коли ти у місті два тижні була? Ой-ой! А я ж тоді грішним ділом думала, що ти на курорті вилежуєшся. А тебе, значить, порізали…

– Порізали… Оце півжінки від мене й лишилося.

– Підемо, підемо, Раєчко. Не гніви Бога, не тривож душу синову…

Слаба Ничипориха підперла Раїсу і потягла з хати. На порозі Роман жінку підхопив, до столу довів.

Незнайомці сиділи в кінці столу, зиркали на всі боки й лякалися. Дядько Степан підвівся, чарку в руці красиво підняв:

– Упокой, Господи, душу раба Твого Олександра.

Випив, перехрестився, за борщ узявся.

– Упокой… Упокой… – зашелестіло над столом.

Мамка Катерину гукнула:

– Ану, з дівчатами тарілки позбирайте. Вимийте швидко.

– Хай дівчата збирають, а я помию, – донька їй.

– Та не барися, – мамка каже.

Шанівці борщ поїли, тихо сидять – другої страви чекають. Катерина тарілки миє, мамка в них картоплю з м'ясом накладає. І – на стіл.

Чарки підняли вдруге:

– Упокой… Олександра… Хай буде йому земля пухом.

Після картоплі з м'ясом третю налили.

– Упокой…

Ще хвилин зо п'ять посиділи, та по одному – до Романа з Раїсою.

– Хай Сашкові буде земля пухом. Хай… – І з двору. Катерина – серед них, очі долу.

– Вічна пам'ять… – І тікати.

Раїса голову опустила: от і пом'янули синочка. Тільки баби каструлі миють, недоїдки збирають. Та Роман сидить під хатою, смалить одну цигарку за одною.

Раїса підвелася. Баби каструлі покидали – та до неї. Дарина під руки Раїсу підхопила:

– Посидь, голубонько. Ми все зробимо…

Раїса подивилася на неї зі здивуванням, прошепотіла:

– Не хочу жити…

А та їй:

– От якби ж то на все наша воля… А дев'ять днів синові справити? А сорок? А півроку, рік… Пам'ятник поставити…

Уже не кидай його. Зроби все як треба, голубонько.

Після поминок дядько Степан зібрав мужиків біля постаменту. Поставив акордеон на каменюку і представив товариству вчених.

– Оце – люди! Вчені! Приїхали до Шанівки пісні збирати та у кургані копатися. – Ігор, Денис, – відрекомендувалися вчені.

Татко гикнув:

– Таж теє… ти, Степане, у нас щодо пісень головний спеціаліст.

Степан розцвів.

– Аби не похорон, я б заспівав…

Тамарчин Федько втрутився:

– А пішли за комбайн… І бабів гукніть. Ничипориха так виводе, аж серце розривається. Ігор Крупка окуляри поправив:

– Може, завтра? Незручно… У людей горе, а ми…

– Не ви, а ми, – виметикував Федір. – Може, у вас часу й досить, а мені завтра кукурудзу лущити. А сьогодні все одно день пропав.

– Ми спочатку хотіли кімнату знайти, – нагадав Степанові Денис.

– А йдіть до Ничипорихи, – придумав Федір.

– Може, в неї запитаємо? – запропонував Ігор.

– А що її питати? – здивувався татко.

– Ні, ми так не можемо, – підтримав друга Денис.

– Не можете? От чудасія! – ще більше здивувався татко. – То вибирайте собі покинутий дім. Он їх скільки… Живіть… хоч завжди.

Мамка йшла вулицею за Ничипорихою – аж гнулася від каструль, повних недоїдків.

– Свиням однаково, – бубоніла баба. – їм – хоч кожен день похорон… Аби їсти.

– Ничипорихо, я у вас усе лишу. Каструлі потім заберу, – мамка їй.

– Куди це ти так поспішаєш?

– Та, бачу, Льонька мій із мужиками кудись намітив, – мамка каже. – Ще нап'ється, зараза.

Поки до свиней Ничипоришиних дійшли, поки з каструль у корито покидали, мамка на вулицю вийшла – нема нікого! А баба слідом.

– Та де їм бути? Мабуть, за комбайном горілку допивають.

***

Степан накинув ремені акордеона на плечі…

– Українська народна пісня «Гандзя», – прошепотів урочисто.

Денис кашлянув.

– Вибачте… Ми… Розумієте, ми шукаємо старі пісні. Такі, яких, може, тільки у Шанівці співають…

Товариство задумалося.

– «Горіла сосна», «Ой, на горі два дубки», «Їхав козак за Дунай»… – посипалося.

– Знаємо, знаємо, – розгублено усміхався Денис. – Ці пісні всі знають…

Аж чують – хтось із-за комбайну:

Денис підскочив.

– Хто це? Де? Я цього ще не чув. Татко посміхнувся:

– То жінка моя! Дарина… І гукає:

– Виходь, жінко! Та не бійся, я горілку не п'ю. Онде людям допомагаємо… Вони пісні шукають.

Мамка підійшла. – І чого у траві сидіти?

– Нам би кімнату найняти, – Ігор окуляри поправив, на мамку дивиться.

– А що, Льончику, хай люди в нас поживуть? – мамка каже.

– Так теє… – татко, а Ігор поспіхом:

– Ми заплатимо.