Якусь хвилину Василь стояв як укопаний. Просто не міг повірити власним вухам. Раптом до нього дійшло, скочив, схопив батька за руку і почав її цілувати. Старий нічого не зрозумів, вирвав руку і крикнув:

– Що ти робиш?..

– Дякую, батьку… Тож я нічого іншого не хочу… Я просто думав, ми думали, що ви не погодитеся…

– Що ти, дурню, говориш? На що не погоджуся?

– На мою женячку з Донкою.

Старий підозріло глянув на сина:

– Ой, мені здається, що ти щось крутиш.

– Де ж я можу крутити? Що ви кажете? Вона давно мені припала до серця, і я їй теж. Я навіть хотів запитати, чи дасте ви дозвіл на наш шлюб…

– То чому ж не запитав? – перебив його Прокіп.

– Бо Донка…

– Що Донка?

– Донка не дозволила. Казала, що ви на неї дуже розгніваєтеся.

– От дурниці якісь. За що ж я маю гніватися?

– А за те, що ви можете звинуватити її, що вона заради багатства хоче вийти заміж. Казала, що ви прийняли її з ласки своєї, а вона виявила таку невдячність, звабивши сина.

Прокіп нетерпляче махнув рукою:

– От здуріла зовсім.

Він прокашлявся і піднявся з лави. Задумливо озирнувся довкола і мовчки рушив у бік дому. Коли він відійшов на кілька десятків кроків, повернувся і наказав:

– І нехай завтра Романюки ці чотири торби віддадуть. Мені мішки не приходять задармо.

– Гаразд, – відповів Василь. – Як не віддадуть, то борошна я не видам.

Коли батькові кроки затихли, він опустився на лаву і задумався. Все сталося так несподівано й так неймовірно щасливо. Проте минуло кілька хвилин, перш ніж він зміг усе це усвідомити. Потім почав сміятися і щосили плескати по колінах.

За півгодини, коли він обережно підійшов до будинку, в кімнатах уже було темно. Мабуть, батько одразу пішов спати і з Донкою не розмовляв. Бідолашна дівчина не може й очей заплющити, передбачаючи найгірше на завтра.

Василь довго роздумував, як її викликати, але нічого не придумав. Найменший стукіт у вікно розбудив би всіх, хто спав.

Справді, повернувшись додому, Прокіп нічого не сказав Донці. Ані Донці, ані нікому. Натомість, наступного дня після сніданку, коли всі були в кімнаті, він витяг із кишені товстий шкіряний гаманець, який колись був коричневий, з якого дістав дві стозлотові купюри і, кладучи їх перед Донкою, сказав:

– Маєш тут двісті злотих. Перед весіллям мусиш собі якусь там одежину справити.

Під впливом цих слів усі присутні завмерли. Стара Агата стояла з широко відкритим ротом, Ольга подивилася на батька як на божевільного, обличчя Василя розпливлося в посмішці, а Донка смертельно зблідла.

– До шлюбу? – зойкнула Зоня. – До якого шлюбу?

Прокіп не вважав за доцільне відповідати й піднявся з лави.

– До мого шлюбу, – не без зарозумілості відповів Василь. – Я женюсь з Донкою.

Отримавши подарунок, вона без слова кинулася до рук Прокопа. Сльози збігали по її обличчю.

– От тобі маєш! – сказав рудий Віталіс зі здивуванням.

Прокіп, відмовляючись від подяки Донки, вийшов із кімнати. От тепер тут загуло. Кімната сповнилась криками й розмовами. Кожен хотів якнайшвидше дізнатися, як це сталося. Василь з гордою міною давав пояснення. Наталка смикала Донку за спідницю, покрикуючи:

– Чого плачеш, Донко? От дурна, чого плачеш?!

Відповідь Донки губилась у схлипуванні.

Розділ XI

Будівництво лікарні йшло швидко. Й не дивно. Рук до роботи не бракувало. У навколишніх селах мало було таких, хто б не хотів будь-чим спричинитися до спорудження цієї будівлі. Слава про це широко розійшлася по всіх усюдах. Про це писали навіть у газетах, всіляко вихваляючи соціалізацію сільського населення.

До жнив будинок вже стояв під дахом. А тепер поспішали вкласти підлогу, вставити вікна, щоб встигнути до гарячої жнивної пори. Більшість людей, зайнятих на будівництві, були селяни, які у жнива не могли навіть подумати, щоб відірватися від свого господарства.

Водночас у містечку закінчили робити меблі для лікарні, а Люція поїхала до міста, щоб придбати деякі прилади. У місті всього не можна було дістати, тому вона написала доктору Кольському з проханням купити решту у Варшаві й переслати поштою.

Вона писала Кольському досить часто. Любила читати його листи. Й водночас відчула його щирий смуток і тугу за нею. Майже в кожному листі він просив її дозволу хоча б на один день приїхати в Радолішки. Вона завжди рішуче відмовляла. Вважала, що немає сенсу знову давати йому якусь надію, знову дратувати його душу. Зрештою, нічого, окрім дружби та симпатії, не могла йому запропонувати, а дружба й симпатія були досить відчутними у листах і не вимагали особистого контакту.