Читаем Професор Вільчур полностью

Тому вона слушно зауважила:

– Знаєте, пане професоре, не слід надто сподіватися, що вчинок цих людей буде широко підтриманий. Хіба що по всій країні розійдеться кілька тисяч професорів Вільчурів.

– Я ж казав вам, що лікарі обов’язково вирушать у село.

– Так, – погодилась вона. – Але тут, власне, йдеться не про будь-якого лікаря, а про людину, до якої люди будуть ставитись з пієтетом, як ставляться до вас.

– Ви помиляєтесь, панно Люціє. Моя особа тут відіграє дуже другорядну роль. Це не моя ініціатива і не я закликав їх будувати лічницю. Вони самі це придумали, вирішили й організували. Я навіть пальцем не поворухнув.

– Але вони взялися за це лише тому, що ви тут з ними, що вони вважають вас своїм великим благодійником, безмежно вірять вам, хочуть полегшити вам роботу. Ви навіть не усвідомлюєте, наскільки вони вас поважають. Не просто поважають: шанують, обожнюють.

Вільчур махнув рукою.

– Ви перебільшуєте. Не слід перебільшувати, панно Люціє.

– Я не перебільшую. Якби було інакше, ніж я кажу, вони б не йшли до вас, як євреї до рабина, з проханням врегулювати їхні суперечки, бути посередником, приборкувати впертих чи звертатися до розуму тих своїх родичів, які хочуть вчинити щось погане. І не варто, пане професоре, применшувати свою роль та своє значення серед них. Ви не повинні позбавляти їх віри, що саме Провидіння зіслало вас до них. Така віра творча і корисна…

– Але необґрунтована, – перебив її Вільчур. – Нічим не обґрунтована.

Люція замовкла і через деякий час тихо сказала:

– Хто може це знати, професоре?.. Чи самі ви можете знати?.. Як можна бути впевненим, що ми не завжди є лише інструментом надлюдських сил, які діють через нас і керують нами?

Вільчур махнув рукою.

– Тож нам і не треба знати, – сказав він майже суворо.

– І все ж… – почала Люція.

Він перебив її:

– Не треба. Не треба заглиблюватися у те, що існує поза нами. Слід шукати в собі закони і керуватися ними. І просто робити своє. Робити те, що наказує нам совість. Будьте у злагоді з собою. Я так завжди думав…

– Так, пане професоре. Я це знаю, – сказала Люція. – Однак треба мати стільки внутрішньої цінності і рівноваги духа, як у вас, щоб із зовні не шукати виправдань і пояснень, щоб відчувати власну правду. Розумієте, саме у вас є та сила, яка захоплює, яка накидає іншим не тільки повагу, але й сердечну глибоку доброзичливість, що вас оточує.

– Не говоріть таких речей, панно Люціє, – сказав він, майже засоромлений. – Я звичайнісінька людина під сонцем і Богові за це дякую. Омела розповідає, що треба бути нічим і тільки тоді можна бути щасливим. Я вважаю, що це велике перебільшення. Треба бути чимось, але не чимось великим. От, наприклад, хорошим хірургом, хорошим мельником, хорошим будівельником, займати якесь своє невелике місце у Всесвіті, цінувати його, по змозі вдосконалюватися і просто жити, пізніше просто померти і залишити пам’ять про добре виконаний обов’язок… Ось і все.

Вільчур сів на великий камінь і задумливо дивився вдалину.

Люція сказала:

– У цій програмі відсутнє одне…

– Відсутнє?..

– Так. Це дуже егоїстична програма. Треба бути принаймні таким багатим і таким щедрим, щоб з кимось іншим поділитися собою, щоб комусь іншому дати бодай часточку своїх почуттів, переживань…

Професор глянув на неї з посмішкою.

– Якщо вони чогось варті, – сказав він. – Якщо це не клаптики, лише клаптики, тільки залишки чогось, що давно зблякло, зносилось, завмерло…

Він говорив не до кінця щиро. Лише висловив свої побоювання і сподівався, що Люція заперечить це. Однак вона довго мовчала, а потім сказала:

– Ви ж знаєте, як сильно я вас люблю. Ви ж знаєте?

– Я проведу вас до Радолішок. – Вільчур підвівся.

Лише коли минули млин, він нарешті заговорив:

– Я знаю, що вам так здається. Знаю, що ви вірите у те, що говорите, дорога панно Люціє. Але як же я, знаходячись на схилі життя, можу прийняти цей дар від вас, дар вашої молодості, краси, почуттів?.. Мушу бути чесним. Можливо, я не настільки вже й старий, щоб бажання якогось особистого щастя виглядало для мене гротеском. Але хочу бути з вами відвертим. Я надто віддаю вам сердечності й дружньої прихильності, щоб відважитись сягнути за тим, що так легковажно ви хочете мені подарувати.

– Легковажно?!

– Так, – наполегливо повторив Вільчур. – Легковажно. Ви ще зовсім молода. Я не сумніваюся, що у вас багато хороших почуттів до мене. Я також розумію, що вони видаються вам коханням. Але ви помиляєтесь!..

Вона похитала головою:

– Я не помиляюсь…

– Ви можете сьогодні так вважати, дорога панно Люціє. Але через рік-два ви передумаєте і тоді будете нещаслива, бо вважатимете, що відхід, розставання, що просто покинути мене, було б нечесним з вашого боку… Бо я ж вас знаю…

Люція взяла його за руку і сказала: