Читаем Послухай мене полностью

— Він допомагає багатьом людям з їхніми комп’ютерами. Навіть отримує за це платню іноді. Роззирніться по району. Роззирніться по району. Скільки цих старих, на вашу думку, можуть розібратися навіть зі своїми телефонами?

— Тоді він — ідеальна людина, щоб допомогти нам знайти її зниклий ноутбук. Той, хто вдерся в її будинок, забрав його, і нам потрібно знати марку та модель.

Пані Берд якусь мить пильно дивилася на них наче мама-ведмедиця, зважуючи, чи не становлять ці зайди загрози її ведмежаті. Потім вона неохоче відступила і впустила їх в дім.

— Просто, щоб ви знали, я маю мобільний телефон і не боюсь фільмувати цю розмову.

— Якщо вам так буде легше, — сказала Джейн. А хто не має у наш час телефону? Це був світ, в якому поліція тепер мусила працювати, де кожен їхній крок записували, а потім уважно розбирали. На місці цієї матері вона б чинила так само.

Пані Берд провела їх коридором, шльопаючи своїми рожевими капцями по п’ятках, і гукнула у відчинені двері кімнати сина: «Любий, це поліція. Вони хочуть поговорити з тобою про Софію».

Хлопець, мабуть, підслуховував їхню розмову, бо не зреагував на це повідомлення, навіть не повернувся, щоб на них подивитися. Він сидів за своїм комп’ютером, зсутуливши плечі, ніби вже деморалізований їхнім візитом. У кімнаті був типовий для хлопчика-підлітка розгардіяш: одяг на ліжку, сині кросівки «Найк» на підлозі, пластикові фігурки марвелівських персонажів на полицях. Тор. Капітан Америка. Чорна пантера.

— Не проти, якщо я сяду? — спитала Джейн.

Хлопець знизав плечима, і вона сприйняла цю відповідь як «так». Чи, можливо, просто «байдуже». Вона підхопила стілець біля нього і помітила інгалятор з вентоліном, що лежав на сидінні. У хлопця була астма. Вона поклала інгалятор йому на стіл і сіла.

— Я — детектив Ріццолі, — сказала вона. — Це — детектив Фрост. Ми з відділу розслідування убивств бостонської поліції, і нам потрібна твоя допомога.

— Це щодо Софії. Так?

— Тож ти вже чув, що сталося.

Він кивнув, усе ще не дивлячись на неї.

— Я бачив поліцейські машини.

Пані Берд сказала від дверей:

— Він залишався вдома, а я ходила попитати, що відбувається. Я сказала йому не виходити, бо не хотіла жодних помилок. Ви, в поліції, іноді таке вигадаєте.

— Я намагаюсь нічого не вигадувати, пані Берд, — сказала Джейн.

— Тоді чому ви тут? — спитав Джамал. Він нарешті розвернувся обличчям до Джейн, і вона побачила вологі темні очі з неймовірно довгими віями. Для п’ятнадцяти років він був маленький і тендітний на вигляд. «Астма», — подумала вона.

— З будинку Софії зникло декілька речей, серед яких її ноутбук. Пані Леонґ сказала, що ти допомагав Софії купувати цей комп’ютер.

Він зморгнув, і його вії замерехтіли.

— Вона була приємна пані. Завжди намагалась заплатити мені за роботу.

— Що ти для неї робив?

— Нічого особливого. Так, допоміг їй розібратися з телевізором. Налаштував її новий комп’ютер. Мені було її шкода після смерті чоловіка.

— Нам усім було її шкода, — сказала пані Берд. — Найгірше лайно, як відомо, завжди трапляється з добрими людьми.

— Розкажи нам про ноутбук Софії. Коли ти допомагав їй його купувати? — спитав Джамала Фрост.

— Це було, мабуть, місяці зо два тому. Її старий зламався, і вона хотіла новий, щоб пошукати дещо онлайн. Грошей у неї було небагато, і вона спитала мене, що краще купити.

— Багато мешканок району просять його по допомогу, — сказала пані Берд, з відтінком гордості. — Він у нас — місцевий технар.

— Тож де вона купила цей комп’ютер? — спитав Фрост.

— Я знайшов їй один на «еБей». Це була дуже вигідна пропозиція. «Макбук ейр» 2012 року за сто п’ятдесят баксів. Графіка її не цікавила, і я зрозумів, що чотири гігабайти пам’яті буде цілком достатньо. Вона збиралась використовувати його лише для пошуку.

Фрост зашкрябав у своєму блокноті.

— Тож «Макбук ейр» 2012 року...

— Тринадцять і три десятих дюйми по діагоналі. Один і вісім десятих гігагерц «Інтел кор»...

— Стривай, трохи повільніше. Дай мені все це записати.

— Може, я просто роздрукую для вас технічні специфікації? — Джамал розвернувся до свого комп’ютера і застукав по клавіатурі, виводячи потрібну інформацію. За кілька секунд його принтер пробудився до життя, і звідти виліз аркуш паперу. — Колір був сріблястий, — додав він.

— І ти кажеш, що він коштував лише сто п’ятдесят доларів? — спитала Джейн.

— Так, вона зробила виграшну ставку, а продавець мав добрий рейтинг. Коли вона отримала цей ноут, я пішов до неї і допоміг також налаштувати вайфай.

— Господи, — сказала Джейн. — Як мені не вистачає такого фахівця, як ти.

Джамал уперше всміхнувся, але це була боязка усмішка. Він їм поки що не довіряв. Можливо, ніколи по-справжньому й не довірятиме.

Пані Берд сказала:

— Деякі з жінок платять йому, знаєте. Тож його допомога була б не безкоштовна.

— Але я ніколи не просив Софію платити мені, — сказав Джамал. — Натомість вона давала мені трохи тамале.

— Ця жінка готувала пречудові тамале, — сказала пані Берд.

А Джейн раптом подумала про тамале, що так і не приготували того ранку. Іноді навіть така дрібниця, як тамале, могла об’єднувати людей.