— Як щодо її мобільного телефону, Джамале? — спитав Фрост. — Ти його пам’ятаєш?

Джамал насупився.

— Він теж зник?

— Так.

— Дивно. Бо це просто якийсь старий андроїд, що був у неї цілу вічність. У неї були проблеми з пошуком по ньому через її зір. Саме тому їй потрібен був ноутбук для пошуків.

— Яких пошуків?

— Вона намагалась розшукати якісь старі газетні статті. Це важко зробити на маленькому телефоні, коли у вас очі недобачають.

Фрост відкрив у своєму блокноті нову сторінку і продовжив записувати.

— Тож це був старий андроїд. Якого кольору?

— Я знаю, що в нього був синій чохол з тропічними рибками. Вона любила рибок.

— Синій чохол з тропічними рибками. Гаразд, — сказав Фрост і закрив блокнот. — Дякую.

Джамал видихнув, явно з полегшенням, що розмову завершено. От тільки це був ще не кінець. Було ще одне запитання. яке Джейн мала поставити.

— Не хочу, щоб ти зрозумів це неправильно, Джамале, — сказала вона. — Але мені потрібно це прояснити. Можеш сказати нам, де ти був минулого вечора, близько опівночі?

Його обличчя миттю неначе накрило хмарою. Одним цим запитанням вона просто зруйнувала будь-яку довіру, яку вони з ним раніше побудували.

— Я так і знала, — з огидою просичала пані Берд. — До чого ви хилите, питаючи це? Саме для цього ви насправді прийшли, чи не так? Щоб звинуватити його?

— Ні, мем. Це абсолютно рутинне запитання.

— Ніяке воно не рутинне. Ви шукаєте причину звинуватити мого сина, а він би ніколи не скривдив Софії. Він любив її. Ми всі любили.

— Я розумію, але...

— А якщо хочете знати, я вам розкажу, як усе було. Минулого вечора стояла спека, а моєму хлопчикові вона шкодить. У нього був сильний напад астми. Останнє, чого б він міг хотіти, так це піти далі по вулиці і скривдити когось.

Поки його матір лютувала, Джамал нічого не казав, а лише сидів, вигнувши спину й розвернувши плечі, підтримуючи свою гідність у мовчанні. Джейн не могла взяти назад запитання, яке вона б поставила будь-якому підлітку, що жив у кварталі, де промишляли грабіжники. Який знав жертву і бував у неї вдома.

Її наступне запитання було, мабуть, ще більш неприємним.

— Джамале, — сказала вона тихо, — раз ти бував у будинку Софії, там можуть бути твої відбитки пальців. Нам потрібно відділити твої від будь-яких неідентифікованих які ми знайдемо.

— Ви хочете взяти у мене відбитки пальців, — сказав він сумно.

— Лише для того, щоб ми знали, на які можемо не зважать.

Він покірно зітхнув.

— Гаразд. Я розумію.

— Хтось із криміналістів зайде сюди, щоб їх узяти. — Вона подивилася на його матір. — Вашого сина ніхто не підозрює, пані Берд. Навпаки, він нам дуже допоміг, тому дякую вам. Дякую вам обом.

— Ага, — не повірила жінка. — Звісно.

Коли Джейн встала, щоб вийти, Джамал запитав:

— Як щодо Генрі? Що буде з ним?

Джейн похитала головою.

— Генрі?

— Це її рибка. Софія не має жодних родичів, тож хто годуватиме Генрі?

Джейн глянула на Фроста, який лише похитав головою. Вона знову повернулась до Джамала.

— А що ти знаєш про золотих рибок?

5

За досвідом Джейн, лікарні були місцем, де траплялося щось погане. Народження її доньки Реджини чотири роки тому — подія, що мала стати радісною, була натомість водночас страшною та болючою, випробуванням, що закінчилося кров’ю та стріляниною. «Люди приходять сюди помирати» — думала вона, коли вони з Фростом зайшли до лікарні «Пілґрім» і піднялися ліфтом на шостий поверх до хірургічної реанімації. Під час пандемії, коли містом носився СОVID-19, це справді було місце, куди людей привозили помирати, але цього недільного вечора в реанімації панував моторошний спокій. Самотня працівниця відділення сиділа на посту за столом, де на моніторах блимали шість серцевих ритмів.

— Детективи Ріццолі та Фрост, бостонська поліція, — сказала Джейн, показуючи свій значок. — Нам потрібно поговорили з колегами Софії Суарес. Кимось, хто працював з нею.

Працівниця кивнула.

— Ми так і думали, що ви прийдете. Я знаю, що всі хочуть поговорити з вами. — Вона потягнулась по телефон. — І я ще покличу доктора Антріма.

— Доктора Антріма?

— Завідувача нашої реанімації. Він має бути ще у лікарні. — Вона підняла очі на медсестру, що з’явилася з одного із відсіків для пацієнтів. — Мері Бет, прийшли з поліції.

Медсестра одразу підійшла до них. Вона була руда й цибата, з краплинами чорної туші на віях.

— Я — Мері Бет Ніл, старша медсестра. Ми всі в шоці щодо Софії. Ви вже піймали того, хто це зробив?

— Тільки починаємо, — сказала Джейн.

Одна за одною біля посту до них приєднувалися ще медсестри, формуючи коло похмурих облич. Фрост швидко занотовував їхні імена: Фран Суза — якийсь пожежний гідрант, а не жінка, з темним волоссям і короткою чоловічою стрижкою. Пола Дойл, білявка з хвостиком, худа, засмагла й підтягнута наче модель. Альма Акіно в окулярах у величезній оправі, що закривали її ніжне обличчя.

— Ми не могли в це повірити, коли почули новини минулого вечора, — сказала Мері Бет. — Ми не знаємо нікого, хто б хотів скривдити Софію.

— Боюсь, що хтось це таки зробив, — сказала Джейн.

— Тоді це був хтось, хто її не знав. Господи, світ здурів.