Читаем Послухай мене полностью

Коло медсестер кивнуло в сумній згоді. Для тих, хто зобов’язувався рятувати життя, забрати життя, особливо життя однієї з них, мабуть, справді здавалось якимось божевіллям.

Двері до відділення рипнули, й увійшов лікар у білому халаті, що майорів навколо його довгих ніг. Він не зробив жодного руху, щоб потиснути їм руки; у цьому постпандемічному світі тримати дистанцію стало вже новою нормою, але він зупинився достатньо близько, щоб Джейн прочитала ім’я на його бейджику. Це був чоловік добряче за п’ятдесят, в окулярах у черепаховій оправі і з серйозним обличчям. Джейн найбільше виділила його серйозність. Вона бачила її у його насуплених бровах, стривоженому погляді.

— Я — Майк Антрім, — сказав він. — Завідувач реанімації.

— Детективи Ріццолі та Фросг, — відрекомендувалася Джейн.

— Ми весь час сподівалися, що вони неправильно назвали ім’я. Що це був хтось інший, — сказала Мері Бет Ніл. — Інша Софія.

На якусь мить усі замовкли, і єдиним звуком було гудіння апарату ШВЛ у відсіку одного з пацієнтів.

— Скажіть, як ми можемо допомогти, — попросив доктор Антрім.

— Ми намагаємось простежити в часі те, що сталося в п’ятницю. — Джейн оглянула персонал відділення. — Коли ви всі востаннє її бачили?

— У кінці вечірньої зміни. Ми передаємо пацієнтів нічній зміні об одинадцятій. Тож закінчили ми, мабуть, близько одинадцятої п’ятнадцять, — відповіла Фран Суза.

— А потім?

— Після цього я одразу пішла додому.

Інші медсестри закивали, наче кажучи: «Я теж».

— А ви, докторе Антрім? — спитала Джейн.

— У п’ятницю я був тут, керував відділенням.

— О котрій ви бачили, як Софія покидає лікарню?

— Насправді я не бачив, як вона йшла. Я був зайнятий пацієнтом з сьомої койки. Він продовжував нас непокоїти. Ми годинами намагались його стабілізувати, але боюсь, що до ранку він відійшов. — Лікар зупинився, кинувши погляд на відсік номер сім.

— Нещаслива койка, — сказала Мері Бет м’яко. — Саме там помер Тоні.

Фрост підняв очі від свого блокноту.

— Тоні?

— Чоловік Софії, — пояснив доктор Антрім. — Після операції він був пацієнтом цього відділення майже місяць. Бідолашна Софія працювала тут на змінах, поки Тоні лежав у вегетативному стані у цьому відсіку. Він був наче член нашої родини.

— Вони обоє були, — сказала Мері Бет.

Ще одне мовчання. Ще один раунд зітхань.

— Це правда, ми справді всі тут як рідні, — сказав доктор Антрім. — Коли кілька місяців тому сюди потрапила моя донька, Софія піклувалася про неї і ставилась до Емі як до власної дитини. Ми й мріяти не могли про кращий догляд.

— Ваша донька — з нею все гаразд? — спитала Джейн майже боячись почути відповідь.

— О, з Емі тепер все чудово. Її збив на переході якийсь маніяк-водій. У неї був перелом ноги у трьох місцях, і їй була потрібна екстрена операція для розірваної селезінки. Ми з дружиною були нажахані, але медсестри тут — вони всі допомагали їй впоратись. Особливо Софія... — Його голос стих, і він відвернувся.

— Чи можете ви згадати когось, хто міг хотіти її скривдити? Можливо, колишній пацієнт? Родич пацієнта?

— Ні, — відповіли медсестри хором.

— Ніхто не хотів її скривдити, — мовив доктор Антрім.

— Нам усі це постійно кажуть, — відмахнулася Джейн.

— Ну, то це правда, — наполягала Мері Бет. — І вона повідомила б нам, якби їй хтось погрожував.

— Чи не дивилася вона на когось романтично? — спитав Фрост. — Якогось нового чоловіка в її житті?

Явно обурена цим запитанням, Мері Бет відрізала:

— Тоні помер лише шість місяців тому. Ви справді думаєте, що вона б дивилася на іншого чоловіка?

— Чи не здавалась вона останнім часом чимось стурбованою? — спитала Джейн.

— Просто неговіркою. Авжеж, так і мало би бути після втрати Тоні. Ймовірно, саме тому вона перестала приходити на наші щомісячні обіди в складчину.

Джейн помітила, що Антрім супиться.

— Докторе? — покликала вона.

— Не впевнений, чи це щось означає. Це просто здалось мені тоді дивним, і тепер я гублюся в здогадах.

— Про що?

— Це було минулої середи, коли я виходив з лікарні. Я побачив Софію на парковці, вона розмовляла по телефону. Це було одразу перед початком її зміни, близько другої тридцять дня.

— Що в цьому було дивного?

— Вона здавалась засмученою, ніби щойно почула якусь погану новину. Я чув лише: «Ти впевнена? Ти впевнена, що це правда?».

— Ви чули щось іще з цієї розмови?

— Ні. Вона побачила мене і відключилась. Ніби не хотіла, щоб її хтось чув.

— Ви знаєте, з ким вона розмовляла?

Він похитав головою.

— У вас буде доступ до її телефонних переговорів. Можете пошукати там.

— Ми ще не отримали дані від її мобільного оператора. Але пошукаємо.

— Це просто вразило мене, розумієте? Ми всі знали її десять, п’ятнадцять років, відколи вона прийшла на роботу в «Пілґрім», і я гадки не маю, чому вона була така потайлива.

«Які таємниці могла приховувати п’ятдесятидворічна овдовіла медсестра?» — гадала Джейн. Софія не мала жодних проблем із законом, навіть несплаченого паркувального талону. Обшук її будинку не виявив жодних незаконних препаратів чи стосів готівки, а її банківський рахунок був доволі скромний.

Можливо, це була не її таємниця.