Читаем Послухай мене полностью

— Я б зараз чогось пожувала. — Вона тягнеться по пляшку віскі на кавовому столику. — Налити тобі подвійний?

— Чому б ні?

Наступного ранку я за це розплачуюсь.

Прокидаюся з лунким головним болем і туманними спогадами про те, як ми прикінчили її пляшку «Джеймсона». Сонце вже високо, світло у моїй спальні сліпить, і я насилу розплющую очі, таке воно яскраве. Дивлюся на годинник і стогну, коли бачу, що вже опівдні. Ніколи більше не намагатимусь не відстати від Аґнес. Що я за супергеройка, коли сімдесятивосьмирічна бабця легко може мене перепити.

Сідаю і потираю скроні. Крізь луну в голові чую звук дверного дзвінка.

Останнє, чого я зараз хочу, це приймати гостей, але я очікую пакет від Вінса, тож сую ноги в капці і плентаюся до передпокою. І розгублено задкую, коли відчиняю вхідні двері, а там замість кур’єра поштової служби стоїть Трішія Теллі. Ці останні кілька тижнів вона провела своїх батьків крізь пекло, а тепер стоїть у мене на ґанку з очима в підлогу й пониклими плечима.

— Я знайшла це засунутим у ваші двері, — каже вона і простягає мені рекламний буклет місцевої піцерії.

— Трішіє, — зітхаю я. — Я знаю, що ти прийшла не просто вручити мені рекламку.

— Ні.

— Зайдеш?

— Гадаю, так.

— Слухай, можеш почекати кілька хвилин у вітальні? Я вчора дуже пізно лягла, тож дай мені можливість вдягтися, і я скоро повернуся.

Іду назад до спальні, щоб бодай хлюпнути в обличчя водою і розчесатися. Поки натягую джинси та свіжу блузку, гадаю, з якого такого дива ця дівчинка раптом заявилася, щоб поговорити зі мною. Невже для цього вона тут — просто поговорити? Чи я вийду й виявлю, що вона здиміла з моїм сріблом чи щось таке? З підлітками ніколи не знаєш.

Коли я повертаюся, у вітальні її немає. Я відчуваю аромат приготування кави і йду за ним до кухні, де Трішія стоїть за стійкою, наливаючи нам обом по чашці. Вона ставить їх на стіл і сідає, дивлячись на мене очікувально. Не пам’ятаю, щоб мої діти пили каву в шістнадцять, але вочевидь вона не лише її п’є, а ще й уміє варити.

Очко на користь Трішії.

Я сідаю і бачу, як руки в неї стискаються й розтискаються, ніби вона не може вирішити, чи потрібні для цієї конкретної розмови кулаки.

— Те, що сталося, — моя провина, — каже вона. — Я маю на увазі, що не я це взагалі почала, але я точно все це погіршила.

— Не зовсім розумію, про що ти.

— Це все через заняття з біології.

— Тепер я зовсім нічого не розумію.

— Річ утім, що перед самим закінченням навчального року в школі ми робили лабораторку з генетики. Мали вколоти себе у палець і взяти зразок власної крові. — Вона здригається від цього спогаду. — Мені це страшенно не подобалось. Штрикати себе.

Я співчутливо киваю.

— Я взагалі не могла зробити це сама. Довелося просити напарницю мене вколоти.

Вона супиться.

— У вас теж була біологія?

— Так, Трішіє. Віриш чи ні, але я теж колись вчилася в школі. І теж сварилася з батьками. До речі, я була дуже популярна дівчина. То як уся ця історія з біологією пов’язана з усім іншим?

— Ми вивчали групи крові. Ну, знаєте, А, В, О. І після того, як укололи себе, ми мали визначити свою групу крові. Я виявила, що у мене третя позитивна. Як і у приблизно дев’яти відсотків населення. Нічого незвичайного.

— Саме так.

— А потім, бо ми вивчали принципи генетики та успадкування груп крові, я захотіла з’ясувати групи крові моїх мами й тата, заради додаткової оцінки.

«Ага». І тут наша система освіти нас підводить. Вона не передбачає катастроф. Вона не моделює наслідків надлишку знання.

— Мама тримає картку донора крові в гаманці, тож я вже знала, що у неї друга позитивна. Тоді я спитала батька, і він сказав, що в нього перша позитивна. Отоді я й зрозуміла. — Вона глибоко зітхає. — Немає жодної можливості схрестити другу позитивну маму з першим позитивним татом і отримати третю позитивну дитину, розумієте? — сердитим помахом руки вона змахує сльози. — Мама це заперечувала, але я знала, що вона бреше. Я не могла її бачити. Я не могла бачити їх з татом разом, вдаючи, що все чудово, коли весь час знала. — Вона дивиться просто на мене. — Саме тому я втекла. Мала побути подалі від них якийсь час. Але я все ж подзвонила батькові, щоб повідомити, що зі мною все гаразд. Він знайшов мене в будинку подруги і почав кричати на мене, яка я невдячна, яке я дрібне лайно, і я просто не змогла більше тримати це в собі. Я сказала йому, що він — не мій батько, що ми всі живемо в брехні.

— Це ти йому сказала?

Вона повісила голову.

— Це була помилка.

— Тоді він не почув цього від ніякого приватного детектива.

— Якого приватного детектива?

— Людини в білому фургоні.

— Я нічого не знаю ні про який білий фургон. Я лише знаю, що не мала йому казати. Я мала зберегти це в таємниці, хай би він і далі думав, що немає жодних проблем. Вірив, що ми просто одна велика фейкова щаслива родина. Але я не змогла втриматися.

— Ти також сказала йому, що твій батько — Ларрі?