— Я маю на увазі його загальне виснаження. Одяг був на декілька розмірів більшим, і подивись, як у нього запали скроні? Він дуже схуд.

Джейн згадала пляшки з-під бренді кави в машині.

— Алкоголік?

— Це могло бути частиною пояснення. — Мора відсунула вбік петлі тонкого кишечника. — Але я думаю, що справжньою причиною було це. — Вона вказала на якусь роздуту масу. — Підшлункова. Вона вже метастазувала в печінку.

— Тож рак?

— Задавнений. Він помирав.

Джейн подивилася на запалі очі Джеймса Крейтона.

— Думаєш, він знав?

— Йому достатньо було подивитися у дзеркало.

Джейн похитала головою.

— Це безглуздо. Людина мала рак і, мабуть, знала, що помирає. Навіщо йому було переслідувати молоду жінку? Навіщо він поїхав за нею на озеро і напав на неї?

Мора підняла очі.

— Ти справді бачила синці на шиї Емі?

— Так.

— Явні?

— Ти не віриш жертві?

— Це просто в моїй природі — сумніватись. Ти це знаєш.

— Синці були бліді, — сказала Джейн. — Але Емі справді їх мала. І згадай, його колишню дружину також задушили.

— Ніхто так і не довів, що це зробив Крейтон.

— Після цього нападу це здається більш імовірним.

— Імовірно — це ще не доказ. — Що ж іще могла сказати Мора? Те, що роздратувало Джейн, хоч вона знала, що це правда.

Мора відклала скальпель.

— Я можу дати тобі лише час смерті, її причину та особу трупа. Відбитки пальців цієї людини та її група крові відповідають Джеймсу Крейтону, п’ятдесяти шести років.

У Джейн задзвонив мобільний. Вона сунула руку під хірургічний халат і дістала його з кишені.

— Детектив Ріццолі.

— Маю деякі новини, що вас порадують, — сказав детектив сержант Ґуд.

— Порадуйте мене.

— Пам’ятаєте той молоток, що ми знайшли в автівці Джеймса Крейтона? Лабораторія штату щойно підтвердила, що кров на ньому людська і належить Софії Суарес. Вітаю. Ви отримали свою людину.

Джейн подивилася вниз на вительбушене тіло. Вона мала б відчувати радість від того, що останній фрагмент пазлу став на місце, полегшення від того, що вона могла тепер закрити справу про вбивство Софії Суарес. Натомість подивилася на обличчя Джеймса Крейтона і подумала: «Чому в мене таке відчуття, що я щось пропустила?».

35

АНДЖЕЛА

Сьогодні ввечері мене вшановують як героїню. Принаймні так називають мене всі за столом, і, можете не сумніватись, я насолоджуюся цим, бо нечасто звичайна старенька мама отримує свій раунд тостів та вечерю в ресторані. До речі, дуже непогану вечерю, не таку, звісно, як я б зготувала сама, але ж це — один із найдорожчих ресторанів, у якому я колись їла. Його вибирала Еліс Фрост, тож, гадаю, я маю віддати їй належне принаймні за це, навіть якщо ми мусили довгенько їхати, щоб сюди потрапити. Еліс знає усі найкращі місця для вечері, бо коли ти юристка у престижній фірмі, то швидко дізнаєшся про найкрутіших нових шеф-кухарів.

Гадаю, я б могла її полюбити. Можливо, колись.

Вона замовляла вино до столу сьогодні ввечері — і це ще одне, на чому вона збіса добре розуміється. Я вже випила два келихи, і тепер офіціант кидається налити мені ще. Вже готовий наливати, він зупиняється і запитально схиляє голову.

— Ну ж бо, ма, — каже Джейн. — Додому тебе везу я, тож пий до дна.

Я осяюю офіціанта легковажною усмішкою, і він наповнює мій келих. Коли відпиваю і оглядаю стіл, то шкодую лише, що сьогодні ввечері тут немає Вінса. Він любить добру вечірку. Коли він повернеться додому з Каліфорнії, я відвезу його до цього ресторану, щоб відсвяткувати.

Усім нам сьогодні є що святкувати. Джейн із Баррі закрили свою справу, Еліс підвищили до партнера фірми, а моя маленька Реджина щойно закінчила свій перший рік у дитсадку. Я оглядаю стіл, дивлюся на Еліс із Баррі, Гебріела з Джейн та Реджиною, і думаю: «Яка я щаслива жінка».

Коли ще Вінс повернеться додому, життя буде просто ідеальним.

— За Анджелу Ріццолі, супергеройку! — каже Гебріел, піднімаючи свою склянку з тоніком. — Яка сама роззброїла людину з пістолетом.

— Ну, не сама, — визнаю я. — Мене підтримувала Аґнес Камінскі. Тож навіть якщо її тут немає, ми маємо випити за неї також.

— За Аґнес! — кажуть вони всі, що змушує мене почуватися трохи винною, що я її не запросила, але я знаю, що якби запросила, вона б скаржилась, що їжа надто солона, музика надто гучна, і який дурень платить тридцять баксів за страву?

Тепер я підіймаю свій келих, щоб сказати тост.

— І вітання Джейн із Баррі. Після всіх цих тижнів, всієї цієї важкої роботи, ви спіймали свою людину!

— Якщо бути точними, ма, то ні, — каже Джейн.

— Але ви розкрили справу, і він уже нікого не скривдить. Тож за найкращих детективів у Бостоні!

Джейн незгодна з таким тостом, навіть якщо всі інші радо його підхоплюють. Я знаю свою доньку надто добре і бачу, що її щось гризе. А це гризе мене. Такий уже тягар материнства. Хай які дорослі в тебе діти, їхні проблеми — завжди твої проблеми.

Я схиляюсь до доньки й тихо питаю:

— У чому річ, Джені?

— Це просто було довге, виснажливе розслідування.

— Хочеш про це поговорити?

— Ні, нічого. Просто дратівливі деталі.

Я відставляю свій келих.