— Так, я дзвонила детективові Ріццолі, — сказала Джуліанна. — Вона не рада, що ми тут, але принаймні знає, де ми. Вона контактувала з поліцією Дугласа, тож вони в курсі ситуації. Немає жодної потреби хвилюватися, Майку. Справді.

Джуліанна використовувала свій голос «матуся розбереться», який Емі дуже добре знала і який діяв на тата також. Він, може, й лікар, що звик керувати реанімацією, але вдома був радий віддати дружині те, де вона справді була на висоті, хай то чекова книжка чи кухня.

Коли Джуліанна нарешті відключилася, вона була вимотаною від усіх цих додаткових зусиль із заспокоєння чоловіка і всміхнулася Емі втомлено.

— Шкодує, що він не тут.

— Він же приїде в суботу?

— Так. Поїде просто з лікарні.

— Скажи йому привезти ще кілька пляшок вина.

Джуліанна засміялась.

— Бідненька. Застрягла тут посеред нічого лише зі своїми нудними батьками.

— То й добре, що нудними. Зараз це те, що нам усім потрібно. — Емі віднесла тарілки до раковини і повернулась подивитися на маму, що сиділа, втупившись удалину, барабанячи пальцями по столу. Джуліанна ніколи не визнавала, коли боялась. Вона ніколи не визнавала нічого, що могло стривожити її доньку, але Емі й не потрібно було нічого казати. Вона бачила це у маминих пальцях, що неспокійно вистукували морзянкою код страху.

Джуліанна встала.

— Піду ще раз перевірю машину. Не можу знайти ніде свої капці, а я знаю, що пакувала їх.

— Можливо, на підлозі біля заднього сидіння?

— Або в багажнику. Вони можуть бути під усіма тими супермаркетівськими пакетами. — Джуліанна дістала з кухонної шухляди ліхтарик, вийшла надвір, і сітчасті двері затраснулися за нею. Емі почула, як мамині кроки протупотіли сходинками ґанку, і побачила з вікна, як силует Джуліанни рухається поміж дерев до під’їзної доріжки.

Дівчина повернулася до раковини і зайнялася брудним посудом після вечері. Вони обидві їли сьогодні небагато тож вона швидко поскидала залишки спагеті у сміття, вимила й витерла тарілки і поставила їх назад до шафки.

Джуліанна не поверталася.

Емі визирнула з вікна, але не побачила Джуліанну чи якогось відблиску ліхтарика. Куди запропала її мама? Вона розривалася між думками вийти надвір, щоб пошукати Джуліанну, і залишатися тут, у затишному світлі кухні. Спливали хвилини. Вона не чула жодних криків, нічого, що б могло її стривожити, лише сюрчання цвіркунів. Проте щось було явно не так.

Вона вийшла на ґанок.

— Мамо? — покликала вона.

Жодної відповіді.

Емі не бачила світла в інших будиночках на озері. Їхній був єдиний, заселений сьогодні ввечері. Вони були тут самі, самотні в цих лісах і далеко від великих доріг. Саме тут вони й хотіли опинитись, але тепер Емі задумалась. Гадала, чи не був приїзд сюди помилкою.

— Мамо?

В озері щось плюснуло, і вона побачила брижі, що порушили відображення місячного сяйва у воді. Просто качка чи щука. Немає про що хвилюватися. Вона зайшла назад до будиночка, але щойно сітчасті двері зачинилися за нею, почула ще один звук. Цей пролунав не з озера; він був набагато ближче. Шелест. Тріск гілки.

Кроки.

Вона подивилася крізь сітчасті двері, намагаючись визначити, хто чи що наближається. Чи не Джуліанна це, що повертається від машини?

Потім Емі побачила фігуру, що вийшла з тіні дерев. Вона височіла на доріжці, підсвічена відблисками світла з озера. Не Джуліанна. Це був чоловік, і він ішов до неї.

Отоді вона почала кричати.

34

ДЖЕЙН

Ще до того, як увійти до будиночку, Джейн побачила кров. Підлога та протилежна стіна були забризкані нею, наче з якогось автомату, що залишив після себе ці артеріальні патьоки. Без жодного слова вона зупинилася на ґанку і нахилилася, щоб надіти бахіли. Знову випроставшись, зітхнула, подумки готуючи себе до того, що чекало всередині. Надворі повітря пахло вологою землею та хвоєю, але всередині буде все не так, геть інший запах. Який вона вже надто багато разів відчувала раніше.

— Як бачите, напад почався в кухні, — сказав детектив сержант Ґуд. Він перший з детективів прибув на місце, і його очі були підпухлі й запалені від безсонної ночі. У цій тихій сільській місцевості розслідування вбивств траплялися дуже нечасто, а минулої ночі він натрапив на таке, що його явно вразило. Наче не бажаючи заново відвідувати цей жах, він трохи затримався на ґанку, перш ніж нарешті штовхнув сітчасті двері й зайшов до будиночка.

— Схоже, було саме так, — сказав він.

Кров розповідала свою історію. Її потоки підсихали на стінах, на кухонних шафках, викинуті ударами шаленого калатання серця. Перевернутий стілець лежав на боці, на підлозі було бите скло, а змазані відбитки взуття позначали хаотичні танцювальні кроки нападника та жертви.

— Вони ведуть у коридор, — сказав детектив сержант Ґуд.

Він вивів її з кухні, йдучи по слідах крові. Лише кілька тижнів тому Джейн сама йшла по такому сліду в будинку Софії Суарес. Це здавалось якимось жахом на повторі. Вона зупинилася, дивлячись на самотній змазаний відбиток руки на стіні. Його залишила жертва, що була напівпритомна й слабка і відчайдушно прагнула на щось спертися, щоб не завалитися вперед.

У спальні сліди нарешті закінчилися.