Емі повільно обійшла зал по колу, дуже часто зупиняючись, щоб узяти в руки якийсь шедевр на шпильці, помилуватися його силуетом і погладити вигини. У цій крамниці в центрі міста ціни, звісно, були шалені — достатньо екстравагантні, щоб мама шепотіла їй: «Поклади назад», якби була тут. Але цього вечора Емі була сама, більше не інвалід, і щаслива нарешті вийти з дому. Вона піднесла один дорогоцінний черевичок до світла і уявила, як чудово було б сунути ногу в цю вузьку колиску. Як це взуття підкреслило б її гомілку, видовжило ногу і додало звабливого вигину низу її спини, як це зазвичай роблять високі підбори. Обидві продавчині допомагали іншим відвідувачам, що давало Емі свободу блукати крамницею без того, щоб хтось стояв над душею. Вона все одно просто дивилася, не плануючи нічого купувати. Не за такими цінами.

Дійшла до вітрини, де її око одразу запримітило сріблясту вечірню туфельку з десятисантиметровим підбором. Ця туфелька для бальної зали чи опери, безумовно, не була їй потрібна, але вона все одно взяла її в руки і зміряла поглядом вузьку коробку. Такі гарненькі черевички, але чи вартий того біль від їхнього носіння? Можливо. Але не сьогодні.

Вона вже збиралась поставити туфельку назад на підставку, коли помітила крізь вітрину чоловіка в дощовику, що стояв через вулицю. Він дивився просто на неї. Вона завмерла, все ще стискаючи туфельку в руках, і зосередила погляд на його обличчі, яке вже бачила. Згадала дощовий ранок, повітря, заряджене статикою близької грози. Кардинала, що співав на дереві. І людину, що всміхалася їй, чоловіка з обвислими плечима та сірими очима на сірому обличчі.

— Хочете приміряти ці черевички?

Емі здригнулася і обернулась до продавчині, що обрала саме цю мить, щоб нарешті запропонувати їй допомогу.

— Я... Я просто дивлюся... — Вона розвернулася до вітрини і визирнула на вулицю. Бачила людей, що проходили повз, пару, що трималася за руки. Той чоловік, де ж він?

— Можливо, інші вечірні черевички? Нам щойно привезли нові «Маноли», і вони дуже симпатичні.

— Ні. Дякую. — Емі була така розгублена, що коли намагалась поставити туфельку назад, промахнулася повз підставку і впустила її на підлогу. — О. Вибачте.

— Нічого, — сказала продавчиня, підіймаючи туфельку. — Якщо я можу допомогти вам щось знайти, просто дайте мені знати.

Але Емі вже прямувала до виходу.

Стоячи на людному переході, вона оглянула вулицю з усіх боків, але не помітила цього чоловіка у вечірньому натовпі. Може, він завернув за ріг? Зайшов до однієї з крамниць?

Можливо, його взагалі там не було, а вона його собі уявила. Або це був хтось інший, хтось просто схожий на людину з кладовища. Так, мабуть, так і було, бо як він міг знати, що саме цього вечора вона зайде до саме цієї взуттєвої крамниці? Ні, це мала бути якась помилка. Вона була під таким сильним стресом ці останні два місяці. Аварія. Лікарня. Тижні болю та реабілітації, коли її бідне стегно зросталося, і вона заново вчилася ходити. Плюс усе занепокоєння щодо того, як вона наздожене навчання після пропущених останніх тижнів занять. Вона все ще не закінчила свою дипломну роботу про Артемізію Джентілескі, яку весь час відкладала, бо це здавалось неважливим у світлі всього іншого, що з нею сталося. Замість ходити по взуттєвих крамницях, вона мала просто зараз бути вдома й працювати над тими правками.

Емі зробила глибокий вдих. Трохи заспокоєна, вона пішла вздовж Ньюбері-стріт до гаражу, де залишила машину. Сьогодні вона вперше сіла за кермо за багато місяців, уперше почувалася зручно, йдучи без ціпка, але її темп був усе ще повільним, а нога боліла від незвичного навантаження. Всі навколо йшли набагато швидше, пропливаючи повз неї наче прудкіші рибки у річці, без сумніву гадаючи, чому така молода й вочевидь здорова жінка йде зі швидкістю старої.

Їй залишалось пройти ще кілька кварталів.

І тоді вона побачила його. На квартал попереду, майже непомітного в натовпі. Навіть цього теплого вечора на ньому був дощовик, той самий, що й на кладовищі. Вона зупинилася, не впевнена, як його уникнути. Сподівалася, що він її ще не побачив.

Надто пізно. Він обернувся, і їхні погляди зустрілися. Затрималися. І тоді всі її сумніви зникли. Це була не випадкова зустріч; він прийшов сюди по неї.

І тепер він прямував просто до неї.

26

ДЖЕЙН

Джейн із Фростом знайшли Емі саму за столиком у кінці бару, зіщулену в такий маленький силует, що в напівтемряві її було майже не видно. Була восьма година вечора п’ятниці, і бар заповнював натовп молоді, що відпочивала після робочого тижня, готова пити й танцювати і, можливо, знайти когось особливого. Серед гучної музики та веселих голосів Емі Антрім була мовчазним привидом, що ховався в тіні.

— Дякую, що приїхали так швидко, — сказала Емі. — Тато на роботі, а до мами я не можу додзвонитись. Я не знала, що робити, а ви казали в такій ситуації дзвонити вам.

— Ви все правильно зробили, — сказала Джейн.

— Я боялась іти до моєї машини. — Емі роззирнулась на натовп. — І подумала, що буде безпечніше побути тут, з усіма цими людьми навколо.