— Я так не думаю. — Еліф подивилася на Джейн. — Ви нам щось не договорюєте.

— Причина, чому ми прийшли до вашого чоловіка, — сказала Джейн, — в тому, що він — єдиний з того прийому, хто тепер живе в районі Бостона.

— Чому це має значення? Професорку Крейтон убили в Мені.

— Два тижні тому в Бостоні вбили жінку. Її смерть може бути пов’язана зі справою професорки Крейтон.

Якусь мить єдиними звуками були цвірінькання горобців і далекий гуркіт мотоцикла. Чоловік із дружиною усвідомлювали важливість слів Джейн.

— Ще одне вбивство, — сказала Еліф. — А раз мій чоловік — єдиний студент, що живе в Бостоні, ви припускаєте...

— Ми нічого не припускаємо. Ми лише намагаємося з’ясувати, чи є тут якийсь зв’язок.

— Хто була ця інша жінка? — спитав Ентоні.

— Її звали Софія Суарес. Вона працювала реанімаційною медсестрою в лікарні «Пілґрім».

— Суарес? — Він похитав головою. — Не знаю нікого з таким прізвищем. І не думаю, що взагалі колись був у лікарні «Пілґрім».

— Ніхто з нас не був, — сказала Еліф. — Обидві наші доньки народилися в Жіночій лікарні «Бріґгем».

— Нікому з вас не знайоме ім’я жертви?

Еліф з Ентоні похитали головами.

— Чому ви думаєте, що ці вбивства пов’язані? — спитав Ентоні. — Цю медсестру вбили з проникненням, як професорку Крейтон?

— Це сталося в будинку жертви, так. — І до запитання, що безумовно схвилює їх обох. — Де ви були ввечері двадцятого травня, пане Їлмаз?

Його дружина роззявила була рот, щоб заговорити, але він швидко підняв руку, щоб її зупинити. Спокійно потягнувся до кишені по свій мобільний і подивився на календар.

— Двадцятого травня. Це був вечір п’ятниці, — зауважив він.

— Так.

— П’ятниці? — перепитала Еліф і подивилася на Джейн з упевненим блиском задоволення в очах. — Цього вечора додому приїжджала Рабія.

— Це наша донька, — сказав Ентоні. — Вона прилітала додому з Лондона, де вчиться в приватній школі. Ми з Еліф зустріли її в аеропорту «Лоґан» і повезли в ресторан на вечерю. Потім ми всі повернулися додому спати.

— І ви залишалися вдома всю ніч, сер?

Він подивився просто на неї.

— Того вечора моя дорогоцінна донька була вдома вперше за багато місяців. Чого б то я раптом поїхав зі свого будинку вбивати жінку, яку навіть не знав?

— Гаразд, це справді був глухий кут, — сказав Фрост, коли вони сіли в машину.

Джейн пристебнулася, але не одразу завела мотор. Натомість якусь мить вона сиділа, дивлячись на тиху вулицю, де жили Їлмази. Це був затишний район, де люди мали можливість вирощувати у своїх садках троянди, де звук дорожнього руху був не набагато більшим, ніж далеке шипіння. Місце, де іммігрант із Туреччини міг комфортно змішатися з іншими фахівцями, утримувати родину і почуватися своїм.

Ентоні Їлмаз був не їхня людина. Так, вони перевірять у «Брітиш Ейрвейс», чи справді його донька Рабія прибула того вечора до аеропорту «Лоґан», але Джейн уже знала, що там лише підтвердять слова Їлмазів. Ця людина не вбивала Софію Суарес. Але він дав їм трохи інформації, яка може бути корисною.

Вона дістала мобільний і подзвонила детективові Тібодо в Мен.

— Маю до вас запитання, — сказала вона.

— Так?

— Лілі Крейтон. У неї була якась операція на серці?

— Чому ви про це питаєте?

— Я щойно говорила з одним зі студентів професорки Крейтон, і він згадав, що маленькій дівчинці робили операцію. Мені цікаво, чи не було це в Медичному центрі східного Мену.

— Ну, я не дуже розумію, як це може допомогти, але так. Стривайте, гляну в записи Трембле. — Вона почула клацання клавіатури, на якій він щось набирав. — Так, ось воно. Їй діагностували атріовентрикулярний дефект, хай що це таке. Зробили відкриту операцію на серці в Медичному центрі східного Мену за два місяці до викрадення. А в чому річ?

— Софія Суарес працювала там реанімаційною медсестрою. Це може бути зв’язок.

— Можливо. Але я не бачу, як усе це пов’язане.

— Я теж не впевнена, що бачу, — визнала Джейн. — Але це ще одна сполучна ланка між цими справами. Тут має щось бути.

Тібодо рохнув.

— Подзвоніть мені, коли з’ясуєте.

25

ЕМІ

Вона завжди любила купувати нові туфельки. Любила їхні вигини, як вони виблискували, наче витвори мистецтва, на своїх маленьких плексигласових підставках; і коли зайшла до крамниці на Ньюбері-стріт, то глибоко вдихнула, усміхаючись аромату полірованої шкіри. Минули вже місяці відтоді, як вона востаннє відвідувала взуттєву крамницю — чи взагалі якусь, як на те пішло. Це був перший тиждень, коли дівчина нарешті відставила вбік свій ціпок, і навіть попри те, що не була ще готова знову взути високі підбори, просте милування новими надходженнями нашкодити не могло.