Читаем Поклик племені полностью

Гаєк у цій книжці не завжди виказує абсолютну впевненість, з якою висловлює свої думки і твердження щодо багатьох питань. Одним з таких винятків є державна освіта (розділ XXIV). Спочатку він приймає ідею існування державної освіти, доступної учням з тих суспільних прошарків, які без неї не мали б доступу до доброї професійної підготовки, яка згодом дасть їм змогу працювати, заробляти собі на прожиток, розвиватися і робити внесок у загальне благо. Однак він зауважує, що важко знайти систему, яка б гарантувала цю рівність можливостей завдяки державній освіті високого рівня, аби це не давало державі права встановлювати єдину модель освіти і вона не плутала справедливий принцип рівності можливостей з рівністю, яка в довільний спосіб гомогенізує суспільство загалом і перешкоджає вільному розвитку індивідів відповідно до їхніх власних сильних сторін і зусиль. В ідеалі відмінності мають бути наслідком не привілеїв, а праці і креативності кожного в системі вільної конкуренції. Гаєк описує труднощі і суперечності створення шкіл та інститутів для «інтелектуальної еліти», обдарованих студентів без запровадження невиправданих пільг і мимовільного сприяння передчасному класовому розшаруванню, коли неможливо знайти розв’язання цієї дилеми.

Щось схоже відбувається і щодо наукових досліджень і науково-технічних інститутів, створених чи субсидованих державою. Про що він каже лиш одне: найважливішим є те, аби в них не було єдиного нав’язаного критерію, а дослідникам гарантувалася свобода, яка уможливить різні і суперечливі ідеологічні орієнтації. З певними обмеженнями, певна річ, як-от наприклад, це: «Tolerance should not include the advocacy of intolerance» («Толерантність не має поширюватись на право пропагувати нетолерантність»). І додає, що саме тому він вважає: університети не мали би брати на постійну роботу викладачів-комуністів — щось, що є несумісним зі свободою ринку, яку обстоює Гаєк, — але якщо їх беруть, то треба поважати і те, що вони викладають, і їхню ідеологічну орієнтацію.

«Чому я не є консерватором»

Як завершальний акорд «Конституції свободи» виступає есей під назвою «Why I Am Not a Conservative» («Чому я не є консерватором»), який я прочитав у 1957 році, в десяту річницю Товариства Мон Пелерін. У ньому Гаєк пояснює різницю між лібералом і консерватором, що є доконечно потрібним у наш час, коли ліві зазвичай їх вперто плутають. Це капітальний текст, в якому чітко вказано, якою є ідеологічна, моральна і громадянська лінія, яка — попри те, що в них багато спільного — суттєво різнить лібералізм із консерватизмом. І в чому частенько збігаються — хоча перебувають на протилежних кінцях політичного спектру — консерватори й соціалісти, які вважаються непримиренними супротивниками.

За словами Гаєка, консерватор не пропонує альтернативи напряму, в якому рухається світ, тоді як для ліберала найголовнішим є те, куди ми прямуємо.

Програма консерватора продиктована страхом перед змінами і невідомим, його природною схильністю до «авторитетів» і тим, що зазвичай він страждає на повне нерозуміння того, які сили керують економікою. Він схильний терпимо ставитися до утисків і свавілля влади, яку може навіть виправдовувати, якщо вважає, що та, застосовуючи насильство, досягає «благих цілей». У цьому й полягає нездоланна прірва між ним і лібералом, для якого «ні моральні, ні релігійні ідеали ніколи не служать виправданням утисків» — ті ідеали, в які вірять, як соціалісти, так і консерватори. Крім того, останні зазвичай покладають на «демократію» відповідальність за всі суспільні негаразди. Та з іншого боку, на відміну від лібералів, переконаних, що ідеї спроможні змінити історію, консерватори, «в яких руки зв’язані ідеями, успадкованими від минулого», вбачають у самій ідеї змін і реформ загрозу для своїх суспільних ідеалів. Через це консерватори часто є обскурантистами, тобто ретроградами в матерії політики. Також вони зазвичай є націоналістами і не розуміють, що ідеї, які змінюють цивілізацію, не знають кордонів і є однаково цінними в різних культурах і географічних широтах. Консерватору важко зрозуміти різницю, яку бачать ліберали між націоналізмом і патріотизмом, для нього обидві ці речі ідентичні. Для ліберала ні. Бо той вважає патріотизм добротворним почуттям, почуттям солідарності й любові до землі, на якій він народився, до своїх предків, до мови, якою він розмовляє, до історії свого народу, це щось цілком здорове і законне, тоді як націоналізм — негативна пристрасть, зловороже утвердження і обстоювання свого проти чужого, наче національне саме по собі є цінністю, чимось вищим — це ідея, яка стає джерелом расизму, дискримінації та інтелектуальної обмеженості.