Читаем Ловець тіні полностью

Він вказав на те, що праворуч. Тоді повернувся до Маркуса:

— За християнським віруванням, святого Матвія, апостола та євангеліста, жорстоко вбили.

На полотні роботи Караваджо святий лежить на підлозі, тоді як кат замахується над ним мечем, готуючись убити. Присутні навколо них свідки розбігаються хто куди, нажахані тим, що коїться, розступаючись перед злом, що от-от має статися. Матвій замість того, щоб відсахнутися, сховатися від своєї долі, простягає вперед руку, чекаючи смертельного удару, який має подарувати йому мученицьку смерть, а разом з нею — вічну святість.

— Караваджо був неабияким розпусником і гультяєм, спілкувався з найнижчими прошарками римського суспільства й часто для створення картин шукав приклади з реального життя, свідком яких став на вулиці. Саме тут — у світі жорстокості й насилля. Отож спробуй на мить уявити собі, що в цій сцені немає нічого святого, ніякого душеспасіння, спробуй уявити на місці біблійних персонажів звичайних людей… Що ти тепер бачиш?

Маркус на мить замислився:

— Убивство.

Чоловік ледве помітно кивнув, по тому промовив:

— Хтось вистрілив тобі в голову в готельному номері в Празі.

Дощ надворі заторохтів гучніше, підсилений луною порожньої церкви. Маркус подумав, що чоловік показав йому це полотно не знічев’я, а з певною метою. Щоб змусити замислитися, ким він сам міг бути в тій сцені на картині. Жертвою чи катом?

— Інші на цьому полотні бачать спасіння — я ж не можу спромогтися побачити щось інше, окрім зла, — сказав Маркус. — Чому?

Тієї миті, як блискавка освітлила церковні вітражі, чоловік усміхнувся:

— Мене звати Клементе. Ми з тобою священники.

Його признання вразило Маркуса до глибини душі.

— Частка твого мозку, твоєї свідомості, про яку ти забув, спроможна розпізнавати ознаки зла. Аномалії.

Маркусові не вірилося, що в нього є такий талант.

Тоді Клементе поклав йому руку на плече:

— Є місце, у якому світло зустрічається з темрявою. Там, у цій країні тіней, де все розмите, заплутане й непевне, і відбувається найважливіше. Ми хранителі цієї межі. Але всупереч усьому іноді через неї щось продирається. Моє завдання — повернути це щось назад, до світу темряви.

Священник помовчав, поки останнє відлуння його слів не розчинилося в гуркоті грому.

— Колись давно ти прийняв обітницю: ніхто не повинен знати про твоє існування. Ніколи. Я можу сказати тобі, хто ти, тільки в короткий проміжок часу, що триває між ударом блискавки й гуркотом грому.

У проміжок часу, що триває між ударом блискавки й гуркотом грому…