Читаем Ловець тіні полностью

А от він залишився споглядати два конверти протягом решти ночі й кількох наступних діб. Щось підказувало йому: той чоловік від самого початку добре знав, що він вибере.

Біда була в тому, що сам він цього не знав.

Якщо зважати на химерність пропозиції, вміст другого конверта навряд чи йому сподобався б. «Я не знаю, хто я», — знову й знову повторював він подумки, однак швидко збагнув, що певну частину своєї натури таки знає: він нізащо не зміг би прожити решту свого життя з отим сумнівом.

Отже, напередодні виписки з лікарні він знищив конверт із чеком та фальшивим паспортом, щоб не залишалося можливості передумати. Потім розпечатав той, що мав розкрити йому правду.

У конверті лежав квиток на потяг до Рима, трохи грошей та адреса церкви.

Сан-Луїджі-деї-Франчезі.

Йому знадобився цілий день, щоб дістатися пункту призначення. Він сів на одну з найдальших від вівтаря лав центральної нави цієї монументальної споруди — бездоганного синтезу Відродження й бароко — і просидів так кілька годин. Численні захоплені мистецтвом туристи, які товклися в церкві, не звертали на нього уваги. Він і сам розхвилювався, опинившись посеред такої неймовірної краси. З усіх культурних пізнань, якими ненаситно живилася його чиста, як білий аркуш, пам’ять, оті, що стосувалися шедеврів мистецтва навколо, він так легко не забув би — у цьому він був твердо переконаний.

Однак іще не знав, яким чином вони були з ним пов’язані.

Коли пізно ввечері юрби відвідувачів почали рідіти, ще й зважаючи на грозу, яка насувалася на місто, він сховався в одній з кабінок сповідальні. Адже не знав, куди можна ще податися.

Вхідні церковні ворота зачинили, світло вимкнули, приміщення освітлювало лише слабке мерехтіння свічок. Надворі зарядив дощ. Від гуркоту грому повітря в церкві тремтіло.

Отоді в напівтемряві почувся голос, що луною прокотився по наві:

— Ходи-но сюди, Маркусе.

Отже, он як його звали. Щойно почув своє ім’я, у нього не виникло в душі того, на що він сподівався. Звичайна собі комбінація звуків, нічого знайомого.

Маркус вийшов зі схованки й рушив на пошуки чоловіка, з яким зустрічався лише раз, у Празі. Він помітив його на віддалі, за однією з колон; той стояв перед боковою капелою. Стояв спиною до нього й не рухався.

— Хто я?

Чоловік не відповів. Він далі дивився просто себе: стіни маленької капели прикрашали три великі картини.

— Караваджо намалював ці полотна з 1599 до 1602 року: «Покликання святого Матвія», «Натхнення святого Матвія» та «Мучеництво святого Матвія». Моє улюблене оце, третє.