Читаем Холодний Яр полностью

Вся верхня частина його голови, розторощена грубою «дум-дум», полетіла на середину хати. Перестукаючи через труп, валю другим пострілом Сірого, що, остовбурілий стояв над лежачим господарем. Третій міліціонер, що стояв коло дверей, похапцем підніс рушницю, та в туж мить випустив її і впав, поцілений кулею із Оліного бравнінга. Оля підскочила до нього і стрілила ще раз у висок. Сірому «поправляти» не було потреби. Вхопивши із стола ніж, перерізую шнурок, що ним були скручені руки господаря. Кажу йому, щоби глянув чи нема кого на дворі. За хвилину вернувся. Нема ніде, нікого. Витираючи кров, що бігла із розбитого носа, зблідлий і розгублений господар здивовано поглядав на нас, неначе хотів сказати: от тобі й дівчата! Зорієнтовуюся в положенні. До найближчих хат стрілів не могло бути чутно. Треба сховати забитих, а тоді думати над тим, що побити дальше. Господар запропонував винести трупи до льоху в коморі, через сіни і прикидати картоплею. Поки він ходив за старим брезентовим рядном, виймаю із кишень Сендера портфеля, набитого грішми й паперами. Було із десяток золотих монет та кільканадцять здертих із когось золотих перстенів. В кишенях міліціонерів теж були поважніші суми совітських та царських грошей.

Скинувши спідницю, щоби не перешкоджала, виношу з господарем забитих до льоху. Залишивши його присипати їх картоплею, вертаюся до хати. Ганя з Олею кінчали вже зачищати долівку. Одягаю знову свою спідницю і тільки тепер зауважую Дузю, що зблідла, притиснувши до грудей рученята, сиділа мовчки у куті на рундуку. Підходжу й сідаю коло неї.

— Ти злякалася, Дузю?

— Трошки — тоді, як били батька. А потім — як стріляли. То були чекісти?

— Чекісти, Дузю. Але ти нікому не оповідай того, що бачила.

Вона хвилинку подумала.

- Я, як виросту — теж буду стріляти чекістів.

Пригорнув її до себе.

— Не думай про це, Дузю.

Мала з таємничою мінкою потягнулася до мойого вуха.

— Тьотю Ніно? А чому ти в козацьких штанях?

По приході господаря з льоху починаємо радитися. Шукати Сендера почнуть не раніше, як за дві-три години. Між розмовою оглядаю Сендерів портфель. Було там декілька чистих блянків з печаткою повітової міліції. А головне — був список місцевих тайних агентів, що були на послугах Сендера і Чека, та розписки на гроші, що вони одержували за «роботу». Було декілька писаних ними доносів, між ними і донос на нашого господаря. Один із тайних чекістів, що навіть приятелював з господарем, випадково бачив, як він доробляв у кузні частину до кулеметного механізму, а що сам на кулеметах розумівся, то й здогадався, що господар направляє кулемета.

Рішаємо, що господар з родиною, не гаючи часу, забере на воза потрібні речі і виїде знову до міста. Документи із фабрики в нього збереглися. Віддаю йому забрані у забитих гроші. На блянкові міліції пишу посвідку, що він їде до міста, на місце своєї праці, а речі і продукти, які везе із собою — його власні, для власного ужитку. Це було потрібно, щоби його десь не арештували, як «спекулянта». Коли б його і розшукували, то адміністративний апарат большевиків ще не був так наладнаний, щоби найти когось у третьому повіті. Зрештою, «розшукування» мало можливе, бо таємницю його злочину забрав із собою Сендер, а в найближчому часі піде за ним і донощик.

За півгодини пращалися з господарями на полі. Наші дороги розходилися. Ключ від хати я забрав, щоби, заскочивши вночі з кіннотою, вивезти до ліса забитих міліціонерів.

Межами й польовими доріжками йдемо до села, куди вчора прийшла незнана червона частина. Залишаюся на хутірку під селом, Оля йде сама розвідати. Вернулася за годину.

— Два полки з гарматами. Вже виступають із села — йдуть на врангелівський фронт.

— Хай собі йдуть. Будемо вже одного зайця пильнувати. Ходім, Олю, до своїх, щоб до вечора відшукати.

Відшукали ще завидна у селі, під лісом, вбік від попереднього напрямку. У штабі був Кваша, що приготовив уже із чотири сотні повстанців. Ще до нашого приходу штаб одержав повідомлення, що червона бригада сьогодні перейшла з Бондурової до Ставидел. Червоні завзято розшукують нашого сліду; розпитують селян — куди пішла «банда Марусі»? Катрина вишнева спідниця на чолі загону своє діло робила. А що наші в руху зробили пару «петель» — то пошукають собі.

Оповідаю отаманам свої вражіння. Бригада має тепер до півтори тисячі боєвиків. Кіннотчиків при в'їзді їх до Бондурової налічив я сімдесятьшість. Ще декілька могло бути в звязках або роз'їзді. Кіннота досить добра. Прилучені до бригади фронтовики, переважно москалі, перемучені й апатичні. Решта складу — «Інтернаціонал». Найбільше китайців, а косоокий жовтий вояк і добрий і невартісний. Під доброю командою — стійкий, смерти не дуже боїться: холєра із чумою та повінь з голодом на батьківщині роблять китайця фаталістом. Але залишений на власну голову — китаєць не знає, що з нею робити і скоро впадає в паніку.

Новий командир бригади — москаль, царський офіцер, тримає червоноармійців коротко і є безперечно, добрим командиром. Воєнком, як звичайно, жидок, адютантом — молоденький москаль із червоної вже школи.