Читаем Холодний Яр полностью

Світанком робимо у селі «порядок». Трупи червоних вивезли до ліса. За побиті вікна винагородили селян потрібними їм речами з червоного обозу. Гармати, ще до світа розібравши, закопали івангородці: одну в хліві, другу під стіжок соломи.

Вирушаєм без Кваші пошукати по селах решток бригади, їду на тачанці, прив'язавши до неї «сірого». Рана турбує не дуже, та вже підвечір кинулася гарячка, заболіла голова.

Другого ранку зліквідували в якомусь селі групу червоноармійців, що втекли з Івангорода. Самі китайці. Приглядаюся з тачанки, за селом, як вони, клякнувши, дійсно з фільософським спокоєм, самі підставляють голови під удар шаблі, витягаючи по гусячому шиї. Брала злість на тих покірних судьбі жовтих лицарів червоної зорі, що смерти не боялися, але заскочені несподівано на відпочинку в селі — піддалися без одного стрілу.

Крутимося поза-залізницею ще зо три дні. Рано підходимо до Бондурової з іншого боку, ніж кілька днів тому виступили з неї. Ще кілометрів за три до села відпросився у Чорноти поїхати наперед кіннотчик Микола Гуцуляк — галичанин, товариш Йосипа Оробка, що загинув весною під капітонівським лісом. Хотів «захопити» кузню і перекувати коня поки ще рушимо дальше, бо в Бондуровій затримуватися довго не збиралися. А що Гуцуляків кінь згубив підкову й почав підбиватися, а було відомо вже, що в Бондуровій ворога нема, пустив його Андрій, не вагаючись.

Наближаємося кроком до села. Раптом затріскотіла в Бондуровій стрілянина. Поскакав вперед роз'їзд чорнолісців і, вернувшись, повідомляє, що в Бондуровій повно будьоновців. Тим часом із села виткнулася ворожа кіннота і, вглядівши нас, почала розсипатися в лаву.

Розвертаємся і ми. Ізскочивши з підвід, побігли в лаву піші холодноярці. Тачанки, обернувшись, дали вогня з кулеметів. Червона кіннота, якої було із три сотки, побачивши, що не переливки, показала хвіст. Вриваємося за нею в село і гонимо якийсь час по камянській дорозі. Вернувшись до села, довідуємося про долю Гуцуляка. Кував коня коло кузні в бічній вулиці, як до села риссю в'їхав з кам'янської дороги полк будьоновців. Маючи відрізаний шлях до нас, Гуцуляк скочив на коня і почав утікати через городи до ліса. Будьоновці, що зауважили його ще коло кузні, пустилися стріляючи доганяти. Під лісом вбили Гуцулякові коня, а здається й самого підстрілили в ногу. Заліг за вбитого коня і почав, добре вимірюючи, а стрілець він був добрий, валити будьоновців одного за одним, аж поки, обскочивши ззаду, посікли шаблями. Гуцуляк коштував будьоновців сім трупів, що їх в поспіху навіть не забрали.

Доручаєм Гуцуляка поховати селянам, самі йдем дальше пройденим шляхом.

З раною справа ставала гіршою. Почала ропити, гарячка невгавала, боліли місця, що нічого спільного з кулькою не мали. В Ставидлах заїжджаю до лікарні — чи не можна б витягнути? Лікар кліпає очима. — Як можна наосліп лізти — це ж не нога або рука. Треба рентгена.

Злючий на «дамську» кульку — бодай би щось порядного! — лізу назад на тачанку. Не велика, мовляв, пані — зачекаєш на кращі часи.

Рана відбилася не тільки на мойому здоровлі, а й на здоровлі мойого «сірого», що його не міг уже сам доглянути. Господар на одній стоянці защедро всипав ячменю, невчасно напоїв, і тепер «сірий» сумно волочив спухлими задніми ногами.

У Ставидлах заночували. Увечері Чорнота взяв у мене ключ від хати на хуторі і вивіз до ліса трупи Сендера і товаришів. Яму їм викопали п'ять тайних агентів Чека у Ставидлах, що їх прізвища і «працю» мав Сендер у портфелі. Не сподіваючись, що вже провалені, були в селі, ба навіть цікавилися нашими .справами, розмовляли з повстанцями, аж поки не зв'язали їм рук. По скінченні праці коло ями, звичайно, й самі в неї лягли.

В селі довідуємося, що міліція, переконавшись того ранку, що Сендер десь пропав і, підозріваючи, що його могли захопити на хуторі партизани, утекла із Ставидел ще перед приходом червоної бригади із Бондурово.

У Ставидлах нараджуємся, що робити дальше. Цікаво було, звідкіль взялися знову в наших краях будьоновці. Ми були переконані, що всі частини 1-ої кінної армії перейшли вже на врангелівський фронт. Отамани, порадившись, порішили, що «загін Марусі» має на якийсь час зникнути.

Попівночі Хмара повів своїх до Чорного ліса, а ми рушили до Холодного яру. Оля залишилася в Ставидлах, щоб ранком піти в далеку розвідку на Херсонщину, послухати, що в світі діється і вернутися до Холодного яру за тиждень-півтора.

У землянках було все постарому. Бракувало лише Соловія і «Дайош». Дід Гармаш на запит Петренка — де хлопці? — почухав потилицю.

— Пішли, сучі сини, коні та зброю роздобути.

Петренко розсердився.

— Навіщо ж ви їх пустили? Ще десь, до чорта, в руки влізуть.

Дід ховав очі.

— Та що з ними було робити! Марудять та марудять, що соромно їм отак, без пуття, щабель та коней позбувшись. Тому сучому синові нога зажила, ну й пішли пошукати десь...

Чорнота заспокоїв отамана, що хлопці добрі, якби що — живими в руки не дадуться.