Читаем Холодний Яр полностью

В одному царстві, в одному государстві, що ним неправдою і підступом заволодів сусідній цар, ріс дрімучий ліс. У тому лісі до величезних дерев був прикований важкими ланцюгами страшний звір. Слуги завойовника-царя знущалися, пекли йому тіло розпаленим залізом, насміхалися з нього. Та звір був терпеливий. Колиж уривався йому терпець, він грізно ричав і потрясав деревами. Та міцні були ланцюги.

І в тому ж лісі, в глибокому підземеллі — спала царівна. Теж закована у важкі ланцюги. Часом вона ворушилася у свойому віковому сні, й тоді тріщали на ній ланцюги, тряслася земля, а звір підіймався і кидався на ворогів. Та вірні слуги царя не дрімали і накидали на них нові, ще міцніші окови, бо віщуни сказали тому цареві, що як царівна встане, то вирветься на волю звір й розіб'є його трон. І цар посилав все нових ковалів та вояків. Та однієї весни...

Оля по дитячому, капризно скривила уста.

— Знаю цю казку. Тієї весни я вже була велика...

— Ну то я розкажу тобі другу. У тому самому царстві, у тому ж лісі,-був лісник, і було в нього багато-багато синів й одна-єдина дочка. Всі брати дуже любили свою веселу сестричку, але вона часом чогось нудьгувала, ховалася від них у ліс і там плакала. Один із братів, що любив її може найбільше, болів душею, коли бачив її задуману, заплакану, і хотів щоби...

— Він звався — Юрко. Знаю й цю казку. Ти не умієш оповідати правдивих, дурненьких казочок, які присипляють душу. Мовчи краще. Я хочу трішки подумати.

Заклавши руки за голову і прижмуривши очі, Оля знову задумалася.

Сперши голову на стіну, сам занурююся у невеселі спогади з недавного минулого.

За якийсь час відганяю їх і нахилившися на Олею, пригортаю її до себе. Вона відкрила очі, якось здивовано глянула на мене і знову примкнула їх. Моя рука відчувала биття її серця. На моїх колінах лежав бойовий товариш... Та... ті пухненькі свіжі уста так приваблювали до себе! Повільно нахиляю до них свої. Оля злякано вихопила з-під голови руку і розгородила нею наші уста.

— Не треба, Юрій. Неможна...

Це не було «неможна», яким дівчата часом продовжують собі приємність очікування поцілунку. В її голосі було щось, що примусило мене відразу ж облишити свій замір і винувато поцілувати їй пальці.

Обличчя її скривив душевний біль. Здвигнувши брови, намагалася перемогти спазми в горлі. Та дві зрадливі сльозини таки викотилися з-під рісниць.

Тепло пригортаю її.

— Оля, рідна, що тебе мучить? Поділися зо мною... Тобі буде лекше... Може я тобі щось пораджу.

Оля гірко усміхнулася й довірливо присунула голову до моїх грудей.

— Порадити ти мені нічого не можеш, але я тобі скажу, чому мені тяжко. Нікому я ще цього не говорила. Але ти краще, як хто інший, зрозумієш мене, бо... ми з тобою трішки «товариші по нещастю». Я знаю, що ти в нашому суді перший підписав смертний вирок для дівчини, яку любив може понад своє життя. Вона, розгубившися від горя, зрадила нашій справі, думаючи, що вирятує цим тебе від смерти. Тобі було важко, боляче, але пам'ять про неї назавжди зостанеться в твоїй душі святою. А в мене... А я...

Голос її перетявся і, напружившись усім тілом, вона перемогла ридання.

Заспокоївшись, взяла мою руку і притиснула її до свойого обличчя.

— Ви всі думаєте, що я дівчина. Чотири роки тому, сімнадцятилітньою гімназісткою, я закохалася була у блискучому кавалерійському офіцерові й одружилася з ним. Він був такий елегантний, мав дуже багатих батьків у Петербурзі. Знаєш, у цьому віці дівчата бувають такі дурненькі! Нас приваблює тоді все, що блищить, що гарне назовні. Та скоро виявилося, що наше подружжя не може бути щасливим. Я змалку вихована в національному дусі, батько мій сидів у царських тюрмах за українську підпільну працю, я любила свій народ, мову, звичаї. А він був москаль і сміявся з того, що для мене було найдорожчим. Крім того, він любив широке життя, пиячив, грав у карти. Та я все таки якийсь час ще любила його, думала, що вплину на нього.

Потім прийшла революція. Грошей із Петербурга не стало. У моєї матері був у степу невеличкий маєток і ми дальше у Єлісаветграді жили тим, що вона нам присилала.

Коли захопив владу Скоропадський, він пішов на службу у карательний загін, що складався з москалів-офіцерів та знущався із селян за знищені підчас революції панські маєтки. За часів директорії та першого приходу на Україну большевиків він переховувався в нас у селі. Коли ж большевики виганяли денікінців — залишився на Україні і пішов на службу до Чека. Скоро видвигнувся там на високе становище і заслужив повне довіря. Так, що коли виявилося, що він служив у Денікіна — йому це пробачили. Він вів справи і приймав участь у розстрілах людей, за яких я боліла душею. Приходив до дому перед ранком, скидав скривавлене убрання й цинічно оповідав мені про свою «роботу». Я вже ненавиділа його. Хотіла покинути, та він пригрозив, що розстріляє тоді і мене і мою матір. Іноді збиралися у нас його товариші-чекісти, пиячили, розривали мені душу своїми розмовами.