Читаем Холодний Яр полностью

Вона знала прізвища всіх околішних отаманів та видатніших повстанців. Оповіла мені, що вони боряться за Україну, яку москалі «хочуть взяти до неволі». Знала імена поляглих та що за їх душі треба Бозі молитися. Що під Н-Миргородом чекісти вже три рази зрізували хрест на могилі вбитих повстанців, а хтось уночі закопував ще вищого. Мене дивувала і непокоїла ця рання обзнайомленість з такими справами.

— Дусю, але про це не можна з усіма розмовляти, бо прийдуть чекісти і заберуть батька і маму.

— Знаю, знаю! Це можна говорити тільки своїм. А ти називай мене не Дусею, а Дузею — як мама.

— А ти знаєш, що таке дузя?

— Це таке голубеня мале. Тьотю Ніно, а чому ти так грубо говориш?

— Я, Дузю, перестудився і...

— А чому ти кажеш — перестудився, а не перестудилася?

— Я хотів сказати — перестудилася, та...

— А ти знову кажеш — «хотів»...

Ця спостережливість малої «контр-розвідчиці» розвеселила мене. Притиснув її до грудей.

— Ай! Тьотю Ніно! У тебе там щось тверде!

Чортова граната! Я й забув про неї.

Вернувся господар і приніс невеселі новини. До сусіднього села з протилежної сторони прийшла сьогодні большевицька піхота з артилерією.

У Бондуровій червоні залишилися ночувати. Це ми, зрештою, передбачали.

До самих Ставидел прибув перед вечером помішник начальника повітової міліції, жид Сендер з відділом міліціонерів. Витягнули із місцевої лікарні п'ятьох наших хлопців — двох тифозних і трьох важко ранених, що під виглядом приватних осіб лікувалися у цій лікарні. Познущавшися над ними, порубали шаблями на подвір'ї. Арештували лікаря та фельшерку. Почали переводити арешти в селі. У Ставидлах було досить озброєних хлопців, що приймали участь у повстаннях. Вони легко могли би справитися із цим відділом міліції, та... в поблизьких селах стояли червоні частини. Завтра село було би знищене. І тому хлопці, захопивши зброю, подалися городами до ліса.

Сендера, що був одночасно й неофіційним уповноваженим кам'янської чека по боротьбі з повстанчим рухом, як також і роз'їжджаючих із ним міліціонерів, знали ми добре. Це був колишній каторжанин, злодій із Одеси, фахівець по обкраданню церков, його відділ складався переважно із конокрадів, що утекли від самосуду селян.

Ця «братія» під кличем боротьби з «бандитизмом» грабувала і вбивала, насилувала жінок, палила хати.

Правою рукою Сендера був здоровенний конокрад із Бондурової — Сірий, якого Сендер вирятував від смерти під дрючками селян, що упіймали його з парою крадених коней.

Чека й повітова влада були цим відділом дуже задоволені, бо хлопці були відважні — не рівня міським жидам, що служили в чека.

Та все таки, коли б не близість червоних частин, Сендер проти ночі у Ставидлах не закватирувався би. І так він розмістив своїх кільканадцять міліціонерів у двох хатах, забрав до них декілька заложників-селян та оповістив, що відразу будуть перебиті, коли б хто зробив напад. Це був добрий розрахунок, бо коли б уночі до села ввійшов який партизанський відділ, за який село не могло відповідати, то рідня заложників попередила би міліцію, щоб урятувати життя своїм близьким.

На хутір увечері міліція не піде та, зрештою, наш господар не належав до «підозрілих», що могли притягнути увагу Сендера.

Радимося з Олею, що робити.

Обходити ніччю два села полями — можна легко заблудити. До того на ніч узявся сильний мороз із вітром, що крутив у полі сухим снігом.

Рішаємо переночувати, а раненько обійдемо Ставидла полями й підемо в село, де стоїть червона піхота. Я залишуся на краю села у її знайомих, а вона піде і за одним заходом вивідає силу тієї частини, бо з нею нам теж може доведеться мати сутички.

Після вечері господиня постелила нам на ліжку під теплою грубою у другій кімнаті. Господарям ми сказали, щоби вночі не відмикали дверей, не попередивши нас, коли б хтось стукав. Вікна у нашій кімнаті були щільно закриті із середини дощаними віконницями. Поклавши під подушку револьвери і гранату, роззуваюся, скидаю жіночий одяг та надгрудник із клоччям і сідаю під грубку грітися.

Оля перетирала свойого бравнінга. Скінчивши, поклала револьвера на столик і задумалася, втопивши погляд у вогнику каганця.

Я залюбувався нею. Була в цю хвилину надзвичайно гарна. Мала хвилясте чорне волосся, тонкі чорні брови і... ясні блакитні очі, що у півтемряві видавалися темними і глибокими. По чолі перебігали тіні якоїсь упертої нерадісної думки. Щось згадувала.

Перериваю їй задуму.

— Над чим, Олю, задумалася?

Якийсь час не змінювала пози. Потім повільно повернула до мене обличчя.

— Думаю, як там тепер нашим хлопцям в землянках у Холодному Яру. Невесело...

— Неправда, Олю. Думаєш над чимсь прикрим для тебе. Покинь. Іди до мене, я тобі казочку оповім. Сумно усміхнулася.

— Добре. Я люблю слухати казочки.

Роззувшися, лягла на ліжко і поклала голову мені на коліна.

— Ну оповідай. Тільки цікаву.

— Щож тобі оповісти? Ну — слухай.