Завданням «червоної валки» було також відіграти пропаґандистську ролю: вона мала об’їхати всі придорожні села, поширюючи вістку про те, які щасливі наші односельці, що мають нагоду здавати перший збір нового врожаю державі.

Тим часом молотарку довелося зовсім зупинити, бо не стало підвід, щоб підвозити до неї снопи. Побачивши таке, «товариш тисячник» швидко й легко знайшов вихід. Коли бракує коней, то їх можна замінити людьми. Тож він перекинув студентів, робітників і всіх, хто був на полі, до молотарки – підносити снопи.

– Чого поставали? – гукав він. – Гей, ти там, і ти – ану, беріться до роботи, і то хутчій!

І вони таки взялися. Як тільки снопи були готові, хапали їх і несли до молотарки. Видно було, як люди поспішали, мов мурашки, з в'язками снопів стиглого й сухого пшеничного зерна до молотарки, куди було йти більш як півкілометра. Про те, що чимало стиглого зерна осипалося дорогою, – зайве й казати.

Такими були зажинки 32-го року в нашому селі. Наступного дня з МТС приїхало ще дві вантажні машини, і далі ми жнивували вже більш-менш справно. Плян хлібоздачі державі був на першому місці, і ніхто не смів ані словечком згадати про потреби місцевих колгоспників.

Від самого початку жнив аж до закінчення ніхто з мешканців села не дістав ані фунта пшениці. Для них нічого не залишали. Нам було сказано, що все зерно треба відвезти на станцію. А там, як ми довідалися, його висипали просто на землю, накривали брезентом і полишали гнити.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ

Десь під кінець серпня хлібозаготівельна кампанія ще й посилилася. День і ніч нам нагадували, що ми все ще пасемо задніх у виконанні пляну хлібоздачі. Щодня проводили на цю тему безкінечні збори. Все це виходило за межі нашого розуміння. Ми вже більш як два роки були колгоспниками. Це означало, що ми не мали власної землі, а отже, як підказує здоровий глузд, не могли мати й ніякого власного зерна. Відколи почалася колективізація, державна хлібозаготівельна комісія по кілька разів перетрусила все село й забрала усі зернові припаси, що були в нас. Внаслідок цього наші селяни повільно вмирали з голоду. Це бачив кожен, хто з'являвся в нашому селі. Тільки тисячники та інші представники партії і властей вдавали, ніби нічого не помічають. Вони й далі обшукували наші дворища і забирали кожну зернину, яку ще знаходили.

Приблизно в цей самий час, наприкінці серпня, розійшлася чутка, що нам уже не дозволятимуть нічого купувати в сільській крамниці. А одного дня нас скликали на збори стохатки й оголосили, що вийшов новий закон проти спекуляції товарами повсякденного попиту. Селянам, які не виконали своїх норм здачі зерна та інших продуктів, відтепер забороняється купувати товар у державних крамницях. Щоб придбати який-небудь товар, покупець мав показати довідку від сільради про те, що він виконав усі норми поставок державі. Оскільки всі крамниці на той час уже належали державі, а ніхто в нашім селі не спроможний був виконати всіх норм поставок, то й купити ніхто нічого не міг. У такий спосіб нас позбавляли змоги задовольняти найелементарніші потреби цивілізованого життя. Більшість із нас, приміром, втрачала доступ до такої розкоші, як гасова лямпа для освітлення, бо не могла придбати гасу. А той нужденний харч, що ми мали, – в основному городину – нам доводилося споживати несоленим. Ми мусили вмиватися без мила, бо нас позбавили права його купувати. А про інші речі першої потреби, як от цукор абощо, я вже й не згадую, бо ми й так їх не бачили в селі зо два роки.

Згодом виявилося, що цей закон був ще суворіший, ніж здавався нам напочатку. Селяни кинулися до сусідніх міст, де вони могли купити товари для домашньої потреби на чорному ринку. Але, згідно з цим самим законом, усі покупці на такому ринку залічувалися до спекулянтів, і для них було встановлено терміни ув'язнення в тюрмах або таборах від п’яти до десяти років, без права на дострокове звільнення чи амнестію. Отже, за те, що селянин купив на чорному ринку голку, котушку ниток, пару панчіх чи фунт соли і був при цьому спійманий, то його засуджували за спекуляцію часом аж на десять років примусової праці далеко на російській півночі.

Та все-таки зрештою настала деяка полегкість. У вересні 32-го року ми в рахунок авансу одержали натуроплату: по 200 жалюгідних грамів пшеничного зерна на трудодень. А через місяць нам ще дали трохи картоплі, буряків і цибулі. Оце був увесь харч, який мав утримати нас при житті до наступного врожаю. Ні один селянин, що працював у полі, не годен був набрати більш ніж 200 трудоднів. Норми праці були такі високі, що рідко хто міг заробити повний трудодень навіть за дванадцять чи й більше годин роботи в жнивну пору. День праці на жнивах оцінювався усього в три чверті трудодня, а то навіть і в половину. Отже, на 200 трудоднів родина з п’яти членів отримувала тільки десь вісімдесят фунтів зерна – пшеничного чи житнього, тобто по шістнадцять фунтів зерна на душу.