Читаем Страта голодом полностью

Я мало що пам'ятаю про свого батька, бо 1919 року, коли він помер, мені було всього три роки. Але його похорон виразно зберігся в моїй пам'яті. Біля батькової труни стояв червоноармієць. Такий у червоному кашкеті і зі здоровенною рушницею з багнетом, настромленим на цівку, в руці. Він стояв безмовно й непорушно, ніби витесаний з граніту, і дивився просто перед себе кудись у простір. Хлопці казали пізніше, що як тільки хтось підходив до труни надто близько або пробував підняти віко, – червоноармієць робив порух, підносив рушницю навпереваги і промовляв якісь незрозумілі слова. Мій брат казав, що він і всі інші прийшлі у військових одностроях говорили не по-нашому.

Того дня в нас за порогом на подвір'ї було багато людей, яких я доти ніколи не бачив. Пам'ятаю, що вони всі були в червоних кашкетах та одностроях, а приїхали до нашої хати верхи на конях.

Батькове тіло лежало в домовині, яка стояла на лаві під образами в тому кутку кімнати, що виходив до сходу сонця. Пригадую ще, як нас, трьох дітей небіжчика – мене, мого шестирічного старшого брата й меншого, ще зовсім малого – привели тремтячих до домовини прощатися з батьком. Хоч я батька й не бачив, бо домовина була накрита віком, мені сказали попрощатися з ним і поцілувати. Хтось підняв мене на руки, і я, пам'ятаю, припав губами до того місця віка, під яким мало би бути татове обличчя. Також пам'ятаю, як мама та всі інші люди – родичі й сусіди – голосили й плакали. Але я не плакав. Ці незнайомці в червоних кашкетах, зброя, однострої й коні полонили мою увагу дужче, ніж батько-небіжчик.

Минали роки, я підростав, і ця картина часто спалахувала в моїй уяві, збуджуючи цікавість. Хотілося знати, що саме трапилося того дня, але мама завжди якось ухилялася од відповіді на мої розпитування. «Батько помер», – казала вона, а як помер і від чого помер – про це не говорила ніколи.

Так тривало аж до одного вечора, коли ми прийшли додому з чергових загальносільських зборів, на яких куркулів проголосили «ворогами народу», – тоді мати наважилася розповісти нам усю правду.

Землі в мого батька ледве вистачало на те, щоб годувати сім'ю, яка все розросталася, і сплачувати податки, які теж раз-у-раз більшали. Він мав усього шість десятин орного поля, одного коня (ніяк не міг стягтись на пару до нього), корову, кількох свиней і трохи свійської птиці коло хати. Наймитів він не тримав, не було для чого. З усією роботою справлявся сам, і робив її радо; часом ще й іншим допомагав або наймався для заробітків у місті осінньої та зимової пори.

Та все ж йому вдалося вибитися в заможні господарі. Вихований у традиційних сільських звичаях, він був працьовитою і невтомною людиною. Своє невеличке господарство він поставив так, що сусіди могли б і повчитися в нього. Він, сказати б, переорієнтував його на потреби ринку. Свіжа городина й садовина – у нього завжди знаходилося з чим вибратись на базар до сусідніх містечок.

Відпрацювавши тяжко цілий тиждень, він кожної неділі мав що завантажити на свою однокінну підводу й виїхати з тим на базар. У такий спосіб – власною працею і винахідливістю – йому вдалося гріш до гроша наскладати стільки, що вистачило їх на нову хату та найпотрібніші господарські прибудови, і це відразу поставило його в ряд заможних господарів. Так змінився його соціяльний статус. Він зробився одним з найшанованіших у своєму селі, внаслідок чого незадовго до більшовицької революції був обраний сільським старостою. Це була радше почесна посада, бо ніякої платні за врядування він не одержував, але саме вона й довела його до передчасної смерти.

Коли в 1919 році більшовики знову зайняли Україну, батька заарештували, одвезли в повітове містечко і посадили у вязницю.

Йому пришили налички «слуги старого режиму», «експлуататора бідноти» та ще й «буржуазного націоналіста», бо він обстоював незалежну Україну.

Усе це скоїлося так швидко й несподівано, що мати спершу більш розгубилася, аніж злякалась за чоловіка. Вона була певна, що арешт стався через якусь помилку. Адже ніхто не міг скривдити його, людину порядну, роботящу й глибоко релігійну, завжди ладну стати в пригоді тому, хто потребував допомоги. Мати була впевнена, що тюремники швидко розберуться, що він за чоловік, і відпустять його на волю.

Але цьому не судилося бути. На другий день, коли вона прийшла до в'язниці з передачею, їй сказали, що її чоловік – мертвий. Хоч як глибоко вразило матір це горе, найпершою думкою в неї було, як вирвати з рук тюремників тіло небіжчика і належним чином поховати його. Мати спромоглася зробити і одне, і друге. З якихось незнаних причин тюремники дозволили їй забрати батькове тіло додому, тільки під суворою забороною влаштовувати людний похорон і відкривати домовину.

Матері не залишалося нічого іншого, як погодитись на ці умови. Забиту і опечатану домовину доставив у село невеликий загін червоноармійців.