Читаем Страта голодом полностью

Через кілька годин затриманих починали по черзі приводити з клуні в сільраду і знов підсовували на підпис заяви. Більшість і далі відмовлялася. Тоді, знову по одному – ні в якому разі не гуртом – їх посилали «топтати» ту саму стежку. Так само повторювалось наступного дня, і ще наступного, й далі, аж поки вичерпані фізично й зламані психічно люди не підкорювались офіційній вимозі. А завтра їхні місця в холодній клуні та на засніженій стежці займали нові жертви.

На інших стохатках людей переконувано ще інакшими способами. Розказували про такий випадок, що мав місце у другій стохатці. Там партійні активісти викликали на «соцзмагання» сьому стохатку – хто швидше виконає плян колективізації. Під час зборів, коли селяни все ще затято відмовлялися вступати до колгоспу, голова стохатки загадав затопити груби й відразу закрити в'юшки, а сам вийшов з приміщення, поставивши при дверях озброєну варту. Селяни почали чадіти, дехто з них упав долі, зімлівши, поки хтось не здогадався вибити шибку.

Невідомо, чи той голова врешті переміг у «соцзмаганні». Але того, хто вибив шибку, судили в народньому суді за те, що «втручався в дії посадових осіб» і «заподіяв шкоду соціялістичній власності». Горопасі присудили десять років таборів суворого режиму, і не лишилося ніякого сліду по ньому.

А найгірше нас принижували й мучили оті щовечірні та щонедільні збори. Вони, безперечно, призначалися не тільки для політичного й ідеологічного забивання баків, але й були засобом придушення сильного в селян почуття незалежности. Ці збори мали бути важелями, за допомогою яких партія підштовхувала селян до співпраці з партійними активістами у виконанні плянів колективізації. А офіційна пропаґанда видавала ці заходи за форму «участи мас в соціалістичних перетвореннях».

Саме ці збори й відіграли вирішальну ролю в тому, що селян було загнано до колгоспів. Починалися вони, звичайно, розлогою доповіддю про методи колективізації. Після доповіді передбачалися виступи, а за тим відводився певний час на запитання й відповіді. Далі голова відкривав так звані «дебати». Зрозуміло, що ці «дебати» були нічим іншим, як тими самими короткими виступами начальників та активістів, бо селяни ніякої участи в цьому не брали. А ми не мали ніякого вибору: нам доводилося вислуховувати цю балаканину аж до повного очамріння.

По цьому голова оголошував наступний пункт порядку денного. Це було здебільшого підбиття підсумків «соцзмагання» за попередній тиждень. Кожен повнолітній зобов'язувався до участи в змаганні за прискорення темпу колективізації.

Наше село як цілість змагалося з сусіднім селом. Наша стохатка змагалася з восьмою стохаткою, а водночас із першою стохаткою сусіднього села. Офіційні особи та активісти теж змагалися між собою, а щодо селян, то вважалося, що вони також змагаються один з одним.

На зборах відповідальний за організацію змагань повідомляв присутніх про те, яке місце посіло село у змаганні. Та хоч би як багато людей було охоплено змаганням, начальство ніколи не виявляло задоволення, отож нас знай лише винуватили й ганили і погрожували нам. Його, начальство, задовольнила б хіба що стовідсоткова участь у колективізації.

Далі голова викликав керівника стохатки, аби той звітував, на якому місці його стохатка порівняно з суперницькою та іншими стохатками. Коли наша стохатка опинялася в числі перших, ми мали надію потрапити додому трохи раніше. Але коли стохатка пасла задніх, доводилося набиратись духу на чергову лекцію про значення для нас «соціялістичного змагання».

Так само прискіпливо перевірялися підсумки змагання в десятихатках та п'ятихатках і між ними. Підрозділові-переможцю, себто десятихатці чи п'ятихатці, яка протягом тижня залучила до колгоспу найбільше дворів, урочисто вручали червоний прапор, а її активісти проголошувалися ударниками й одержували офіційні похвали за свою роботу. Переможені в соцзмаганні підрозділи разом зі своїм начальством і активом заносилися на «чорну дошку», що вважалося великою ганьбою. Ті, хто входив до найостанніших за успіхами підрозділів села, могли сподіватись невдовзі побачити свої прізвища на карикатурах з малюнками черепахи або крокодила. Черепаха символізувала повільність, а крокодил – ворожість. Найгірш було опинитись у ролі «крокодилів», їх трактували як ворогів комуністичного режиму або й гірше того – як саботажників. Таких зазвичай переводили до іншого підрозділу у своїй або сусідній стохатці з попередженням, що за наступний зрив соцзмагання вони будуть арештовані або заслані.