Покінчивши зі звітами підрозділів, збори переходили до підсумків ходу індивідуального соціялістичного змагання. В такий спосіб змагалися насамперед активісти й функціонери – хто з них особисто більше колективізує. Кожен мусив підвестись і доповісти про себе за приблизно такою схемою: я, такий-то, глибоко усвідомлюючи переваги колективної системи господарювання, врочисто обіцяю «рідній партії та урядові» до наступних недільних зборів колективізувати стільки то селянських дворів. Далі оратор закликав «товариша такого-то» взяти на себе вищі зобов’язання. Названий ним «товариш» не мав іншого вибору, як прийняти цей виклик на соцзмагання, і так запускалася в дію ланцюгова реакція.

Трохи інакше виглядало соцзмагання серед селян. Протягом тижня перед недільними зборами активісти силкувалися «підготувати» до цього заходу кількох селян. І ось у неділю на зборах такі «настренчені» селяни покірно підводилися і висловлювали затовчені фрази про те, які вони щасливі, що вступають до дружньої колгоспної сім'ї; потім виступальник закликав «товариша такого то» (називалося прізвище селянина) наслідувати його приклад.

На наступних недільних зборах викликані й ті, що їх викликали на змагання, звітували кожен про свої успіхи. Активісти доповідали, скількох нових членів вони залучили до колгоспу від часу останніх зборів. Щасливців хвалили, невдах гостро критикували – їх попереджали, зобов'язували поліпшити роботу до наступної неділі, погрожуючи «організаційними висновками».

За ними звітувала решта селян. Хто викликав когось на змагання, той уже мав спокій. Зате викликаному треба було або прийняти виклик на соцзмагання, або відмовитись. Якщо він відмовлявся, казав «ні», то чому? Якщо «так», то чому він і досі не ввійшов до списку передових радянських громадян, себто – чому не вступив до колгоспу? Це була дуже делікатна ситуація для кожного чесного селянина, котрий не міг дозволити собі розкоші відмовитись без пояснення причин або просто послати все начальство під три чорти, чого йому, безсумнівно, найбільше хотілося. З другого боку, він не міг знайти поважної причини, коли відмовлявся. Пробурмотіти: «Я ще не готовий!» – оце й усе, на що здатен був здобутися селянин. Але ця відповідь лише наражала його на нові залякування і принуки.

Закінчивши з підсумками змагань, збори переходили до такого пункту порядку денного, як персональні звіти. Кожен мешканець нашої стохатки мусив виступити перед зібраними і відповісти на питання, чому він ще й досі не вступив до колгоспу, і пояснити, коли він має намір нарешті зробити цей крок.

Такі збори затягувалися щоразу до глупої ночі, а в неділю тривали з ранку до вечора. Голодні й залякані, селяни сумирно вислуховували все й покірно відповідали по тисячі разів на ті самі запитання, але затято стояли на своєму. Ніщо не могло їх здолати. У всякому разі, так вони гадали.

Однак партійні активісти також не збиралися здаватись. Вони провадили війну і знали, що коли одна тактика не діє, треба вдаватись до іншої. Саме так вони й вчинили.

Наприкінці лютого й на початку березня 1930 року партійні верховоди проаналізували ситуацію, перегрупували свої сили, змінили тактику і завдали нищівного удару.

Однієї неділі ми довідалися, що все начальство по стохатках, десятихатках, п'ятихатках та інших підрозділах у цілому селі – крім Хижняка, Хоменка й «товариша Юди» – змінилося. Декого з них, чиї підрозділи відставали у проведенні колективізації, розіслали по сусідніх селах, а до нас тим часом прибули деякі активісти з інших сіл та містечок. У незнайомому оточенні ці сільські висуванці ставали ще агресивнішими.

Десь о цій самій порі партійні стратеги запровадили на селі нову тактику, яку ми образно назвали «пси гризуться між собою». Тепер ті господарі, що раніше вважалися за куркулів і переслідувалися в той чи інший спосіб, однак ще втрималися на селі, раптом увійшли в ласку партійного начальства і стали масово залучатись до активної партійно-державної роботи. Нова тактика навіть перевершила сподівання її ініціяторів. Селянам сказали, що вони заслуговують на розстріл, але партія дає їм останній шанс довести свою корисність. Їхнє завдання полягає в тому, щоб допомогти партії та урядові колективізувати селян. Ну і звичайно, якщо вони будуть гідні того, то їх самих також приймуть до колгоспу. І ці так звані куркулі зробилися найзапеклішими активістами, тому що їхнє бажання показати себе «гідними» спонукувало їх стати безжалісними виконавцями партійних накреслень.

Більше того: самі з діда-прадіда селяни, вони чудово зналися на селянській психології, тож і виявляли більше сприту й винахідливости щодо методів та способів, як примусити своїх односельців скоритися партійній політиці та її вимогам.

РОЗДІЛ СЬОМИЙ